302. Ден Сіммонс "Падіння Гіперіона" (Пісні Гіперіона #2)

4/5

"Театр тотального хаосу, дієве визначення сум’яття, позбавлений нагляду хореографа танок сумного ґвалту. То була війна".

Мою розгорнуту рецензію, де я пояснюю, що в біса тут відбувається, ви можете прочитати на сайті "Світу Фентезі", а в цьому дописі я спробую викласти свої враження, які не вписуються у формат рецензії.

Зміна структури. Так, на відміну від попередньої частини, у "Падінні Гіперіона" оповідь ведеться уже з позиції більш стандартного, цілісного роману — з точки зору такого собі Джозефа Северна, ще одного кібрида Джона Кітса. Багато фанатів жалілися, що це не пішло на користь роману. На мою думку, такий виклад набагато простіший і піддатливіший. Можна поринати в усю цю епіку і перемикатися між різними персонажами і локаціями. Хоча сприйняттю всіх цих мудрагельських підтекстів це все одно не допомогло.

Персонажі. Буду відвертою. У Сіммонса виходять аж занадто картонні персонажі. Вони абсолютно нецікаві самі по собі. Апогей — це полковник Кассад, пориви і призначення якого мені не дано зрозуміти. З усіх прочан у "Гіперіоні" виділялося лише три постаті: Мартін Силен, Сол Вайнтрауб і, власне, сам Консул. У "Падінні" з'являється дуже крута, а головне, жива героїня — Міна Ґледстон. Точніше, директорка-диктаторка Гегемонії згадувалася і в першій частині, мигцем, але тут вона просто шикарна. Харизматична, впливова, непоступлива; за словами героїв, втілення Авраама Лінкольна. Сіммонс постарався прописати їй гарні промови, не приховуючи, що використовував він реальні джерела, того ж Черчилля — майже слово в слово.

Суть книжки та про божественне. Цю книжку неможливо зрозуміти. Її треба "вкурити". Саме це слово. Тому що допетрати, що тут коїться, важкувато. Якщо натяки на суть базувалися на розумацьких відсилках, то це "звужує поріг читацького входження" (с). У мене був всього один семестр з філософії, а Біблію я вже встигла забути. Не кажучи про те, що питання бога мене якось не сильно зачіпає. Ну за що. За що, наукова фантастико?! Я розумію, що я неофіт у твоєму жанрі, та прошу, будь до мене поблажливішою. Можна мені сюжети без оцього всього, аврамічного бога, стражденних шляхів християнства і дзен-буддизму?.. З тобою, моя люба НФ, я не тільки ніколи не забуду про християнство, але й почну розбиратися в його наріжних поняттях, і, можливо, прошарюся в інших релігіях (раптом згадався Буалем Сансаль, бррр).

Але поворот з фізичним розташуванням ТехноКорду був класним. На всі 10 балів. Хороша міжгалактична війна неодмінно має закінчитися великим вибухом.
P.S. А ви знали? Dan Simmons: This is important. Remember that in the phrase ‘the AI TechnoCore’ in the Hyperion books, it was revealed that ‘AI’ stood not for ‘Artificial Intelligences’ but for ‘Autonomous Intelligences’ Моє життя ніколи не буде колишнім.

Українське видання. Шикарне, як і Міна Ґледстон. Мені надзвичайно подобається серія "Чумацький шлях". Обкладинка і форзац прекрасні й відображають жанровість книги. У кінці видання є неоціненний додаток — глосарій понять, імен, місць і технологій. У дужках навіть дається оригінал англійською. Допомогло мені, коли я перекладала цей прикол.

— Медсестро, у цього пацієнта дуже дивні показники.
— В якого пацієнта, Лікарю?
— У-у… містера Кемпера. Він знаходиться у вегетативному стані.
— О, це вельми сумний і чудернацький випадок.
— Згідно з історією хвороби пацієнта, він надійшов кілька тижнів тому — у нього з носа і вух витікала спинномозкова рідина. Та він успішно видужував. Проте вчора його знову привезли ледве притомного, а потім він впав у кому. Найдивніше тут те, що я не бачу ані знаку травмування чи хвороби.
— Так і є, лікарю. Це з містером Кемпером зробила книжка.
— Книжка? Як це можливо?
— З того, що ми можемо судити, перший напад стався після того, як він прочитав “Гіперіон” автора на ім’я Ден Сіммонс. Це ота наукова фантастика, й сюжет у ній досить складний. Хай там як, а містер Кемпер раніше вже читав Сіммонса і знав, що він любить додавати у свої книги багато замудрованих ідей. Однак цього разу Сіммонс особисто вломився в його дім  і спромігся влити книжку просто в мозок містера Кемпера через якийсь грубий лійкоподібний пристрій.
— Схоже на якусь нісенітницю, Медсестро.
— Ми також так думали, Лікарю. Та містер Кемпер продовжував наполягати, що Сіммонс щось має проти нього. Він навіть показав нам записку, яку, за його словами, залишив Сіммонс. У ній говорилося щось на кшталт: “Ти ніколи не навчишся? Якщо продовжиш читати мої книжки, одного дня я тебе прикінчу”.
— Припустімо, я повірив у цю історію. В такому разі нинішній стан Кемпера говорить про те, що він не послухався попередження?
— Вочевидь, ні, Лікарю. Дружина повідомила, що знайшла його у конвульсіях. У нього знову через вуха й ніс витікала мозкова речовина. Поруч на підлозі лежав примірник сиквелу — “Падіння Гіперіона”.
— Не можу повірити, що читання дурнуватої науково-фантастичної книжки може перетворити здорового чоловіка на овоч, Медсестро.
— Тим не менш, коли Кемпера привезли до лікарні, він перебував у напівсвідомому стані і щось бурмотів. Хтось спромігся записати його слова. Погляньмо, він продовжував повторювати ось таке: “Ктир”, “Гробниці часу”, “Корд”, “Бог”, ем… ні, якісь “два боги”, “телепорти”, “Вигнанці”, “релігія”, “Папа”, “жезл смерті”, “космічні битви”, “міжпланетні дерева”, “стара Земля”, “ШІ”, “мегасфера”, “датасфера”, “Кентербрійські оповідки”, “поезія”, “Джон Кітс”, “тернове дерево” і “Князь болю”.
— Боже правий! Що це все означає?
— Ми глянули в Інтернеті — все це справді є у книзі.
— Бідолаха. Не дивно, що його сіра речовина підсмажилася. Після такого невиліковної травми не уникнути.
— Так. Про мене, то на цю книжку треба клеїти хоча б знак попередження.
— Я не розумію тільки одне. Якщо Кемпер знав, що ця книга з ним зробить, то чому він все одно її прочитав?
— Він сказав кільком людям, що “Гіперіон” настільки захопливий, що він просто має знати, чим роман закінчиться, навіть якщо це його вб’є.

То чи варто читати? Читати чи не читати — ось в чому питання. З одного боку, "Падіння Гіперіона" закручене в такий божевільний клубок, що страшно за нього й братися. З іншого боку, ця книжка по-справжньому епічна, і я розумію, чому в цього циклу так багато фанатів. Я прочитала її в кінці березня. Зараз уже жовтень. І весь цей час я ходила і думала про "Падіння...", а чому так, а що там насправді, що за хрінь з Кассадом і Ктирем, як красиво все-таки автор описує долю Мартіна Силена, який зв'язок між оригінальними поемами Джона Кітса і романами Сіммонса, я навіть їх прочитала, поплакала, прочитала тритомний фанфік за "Гаррі Поттером", повернулася до статті про дилему Авраама...
"Падіння Гіперіона" — це справді та книжка, до якої важко лишатися байдужим. Останні рік-два мені важко знайти для себе художку, яка викликала б сильні емоції. Щоби ви розуміли міру мого відчаю, найкращими прочитаними книжками 2017 року я визначила для себе художню біографію братів Райтів та збірку статей про Київ кінця ХІХ – початку ХХ століття — особливо мене захопила історія з трамваями. І як би там не було, та "Падіння Гіперіона" пробирає. Про нього хочеться говорити, над ним хочеться міркувати, хочеться читати ті довжелезні сторінки коментарів перекладача, зазирати в інтерв'ю з автором та у відгуки інших читачів.
І тут річ не в тому, чи подобається мені книжка, чи можу я її рекомендувати. [Зрештою, якщо ви попросите мене порекомендувати якусь НФ, я відправлю вас на Лю Цисіня, якого я тільки читаю, але вже у повному захваті.] А в тому, що роман не відпускає. І хай це стане його родзинкою.