314. Тетяна Водотика "Простір можливостей: Україна в добу заліза та пари"

5/5

"Простір можливостей" — це ґрунтовний нон-фікшн про Україну другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Після його прочитання в голові одразу складається картинка тодішнього підприємництва, інфраструктури, зміни соціальних станів на території України.
Книжка не є наукпопом, тому виклад дещо сухий, але від того матеріал не стає менш захопливим. Тетяна Водотика розбиває роботу на кілька великих блоків, починаючи з того, якою бачили Україну закордоном, що експортувалося та які можливості для інвестицій вона давала, і закінчуючи оглядом спадку, що залишився після доби заліза та пари.

"Залізниці, без перебільшення, — це кровоносні судини економіки". 

Одкровенням для мене став принцип, за яким прокладалися залізниці, та як станції і вокзали вже за кілька років кардинально змінювали життя міст і сіл. Важливими були ті сполучення, які мали економічне чи стратегічне значення: місця видобутку ресурсів і порти.

"Навіть якщо місто було губернським центром, це не означало, що воно мало розвинуту інфраструктуру. Тим більше, що економічні та адміністративні центри губерній могли бути в різних містах. Наприклад, Одеса й Херсон належали до Херсонської губернії, однак не виникало запитань, куди потрібно прокласти залізницю — до Херсона чи Одеси. Так само Ніжин отримав повноцінне залізничне сполучення раніше, аніж інші губернські центри. Такі рішення свідчать про те, що часом економічна логіка брала гору над військовою та адміністративною стратегією".

Цікаво, що в деяких містах спеціально "приплачували", щоб спрямувати гілку залізниці саме через це місто. Донбас став активно перетворюватися на промисловий регіон саме в цей час, тож туди теж прокладалися все нові й нові колії.
Територія Сходу України приваблювала підприємців, не в останню чергу іноземних, які будували заводи, шахти, привозили новий досвід і знання. Імена цих людей лишилися в назвах поселень і донині, як-от Алчевськ і Юзівка.
Підприємства вимагали досвідчених кадрів у великій кількості, тож відкривалися технічні заклади освіти, з'являлися вузькоспеціалізовані працівники. Саме в цю добу з'являється стан інженерів і технократи.

У 1861 році скасовують кріпацтво (і помирає Тарас Шевченко). Селяни йдуть на фабрики, які потребують чимало пар рук. Я не вперше читаю про проблеми формування стосунків між працедавцем і робітником у цей період, але в локальній історії є свої дотепні особливості, які ми спостерігаємо й донині. Городи. Так-так. Селяни не вважали роботу на фабриці достатньо пріоритетною і могли без попередження покинути своє місце на сезон польових робіт. Також зароблені гроші часто-густо одразу пропивалися.
Разом з тим виникали проблеми з чітким нормуванням робочого дня, відшкодуванням робочих травм, врегулюванням суперечностей між начальником і працівником і т.д. Якісь додаткові плюшки залежали від доброї волі керівника підприємства. Біля заводів і шахт будувалися школи, лікарні, бібліотеки, передбачалися відшкодування у випадку травмування тощо.
Звісно, є у цій книзі і про розваги. Наприклад:

"Кіно було технічною новинкою і добрим способом заробити на початку ХХ ст. Досить часто інноваційну розвагу в українські міста привозили іноземці — німці, поляки, чехи, євреї. Перший кінотеатр у Ніжині з'явився в невеликій залі в будинку годинникаря-єврея Ножницького. Ручний кіноапарат, єврейский родинний невеликий оркестр і без електричного освітлення (бо електрики в Ніжині тоді ще взагалі не було) — таким був антураж перших кінопоказів провінційного лівобережного міста. 
Згодом і в Ніжині з'явилась мадам Вега, підприємлива пані з польських земель, із племінником-музикантом. Вона орендувала садибу і на цій території побудувала електростанцію з нафтовим двигуном,яка освітлювала кінозал і живила кілька вуличних ліхтарів довкола. За два роки справа стала настільки успішною, що власниця побудувала літній павільйон для оркестру й танців у саду, майданчик для катання на роликах і тенісні корти. У цьому розважальному центрі стараннями мадам Веги збиралося все місто у вихідні та свята.
Успіхи приїжджої бізнес-леді стимулювали місцевих підприємців діяти активніше. Власник кондитерської німець Тецлав і єврей Глезер скооперувались для організації літнього кінозалу в міському саду Ніжина. Вони придбали шведську автоматичну електростанцію, влаштували в саду атракціони, велосипедні перегони, кіоск із морозивом і кондитерськими виробами одного з партнерів Тецлава".

Багато ще чого можна конспектувати з цієї книжки, і я її дуже рекомендую всім, кого цікавить цей період. Головне, що вона дає, — це погляд в минуле і його тривалий вплив на теперішнє. Якщо коротко, як усе починалося, що лишилося, а що — змінилося. Щось схоже я відчувала після статей про жіночу освіту ("Українські жінки у горнилі модернізації"). Подібні книжки заповнюють прогалину в моделі нашого світогляду достовірнішою інформацією і допомагають побачити плинний зв'язок.

Не можу не похвалити оформлення "Простору можливостей". Обкладинка нагадує мені стилістику Дикого, Дикого Заходу зі шрифтом, який наче зійшов з циркової афіші. Всередині є рамочки і гарнезні буквиці. Лише не вистачило карт, тому довелося друкувати свої.