326. Пітер Воттс "Сліпобачення"

5/5

Здається, лише лінивий не говорив про "Сліпобачення" Пітера Воттса, і відгуки були досить різні: захоплення від шанувальників фантастики і скарги про певні перешкоди від інших читачів. Я читала цей роман близько восьми місяців, але не тому, що він складний (хоча певною мірою він непростий), а тому, що автор вкладає в кожен розділ якусь думку, і тому хочеться неспішно смакувати текст і осмислювати ту інформацію, яка тобі дається.

Про сюжет ви, можливо, чули. Це кінець ХХІ століття, і корабель "Тезей" з невеликим екіпажем вирушає у мандрівку крізь космос, щоб дізнатися про прибульців, які просканували Землю. Я не вважаю себе фанатом космоопер, частіше їх оминаю, але тут я абсолютно про це забула. Перш за все, репрезантативні персонажі. Тут і дівчина з кількома особистостями, які паралельно існують в її голові, і інший біологічний вид — вампір, і, здавалося б, емпатійно вимкнений головний герой без однієї півкулі мозку. Вони не просто такі для фану, для певних цілей сюжету. Вони є предметами розмірковувань автора про людську свідомість, наше сприйняття світу і шлях людства загалом.

З точки зору "твердості" наукової фантастики, "Сліпобачення" — повноцінна тверда НФ. Подекуди треба читати з ґуґлом, якщо хочеш розібратися в подробицях, але від цього тільки цікавіше. Водночас текст написано приємно, аж ніяк не нудно. Автор вміє говорити про важливі речі через своїх персонажів і сюжет, уникаючи пастки "Скажіть, професоре". Тому ярличок "тверда НФ" не має лякати, тим паче що до фантприпущення залучені реальні сучасні дослідження і здобутки науки.

*внутрішній естет в захваті*

Між іншим, тут вигулькує і гумор. З розмови про прибульців:
"Отже, вони міжзоряні оселедці. Та це не означає, що вони не можуть нас розчавити".

Для мене важливою темою стало те, наскільки оманливим може бути наша пам'ять і навіть те, що ми, як нам здається, бачимо в конкретний момент часу. Шифратори не були невидимими. Вони просто рухалися таким чином, щоб людський мозок не встигав сприйняти їхнє положення в просторі. Ось що про це говорить Воттс у кінцевих коментарях: "Він [мозок] не стільки бачить світ, скільки висуває обґрунтовані припущення щодо нього. Як наслідок, "неправдоподібні" стимули часто просто не аналізуються свідомістю, й байдуже, наскільки потужними вони є. Ми схильні ігнорувати візуальні образи та звуки, що не вписуються в нашу картину світу". Цікаві досліди (відео) Воттс пропонує переглянути за посиланням. Взагалі, рекомендую обов'язково почитати його коментарі і, може, запустити кілька посилань, на які він посилається.

"Індикатори в голові — так назвав їх Шпіндель. Але було тут іще дещо. Образ світу й розуміння того, що ми взагалі не дивимося назовні. Наша свідомість сприймає лише модель, інтерпретацію реальності, що без упину оновлюється завдяки даним, які входять через органи чуття. Що як вони відмовлять, а уражена пухлиною чи травмою модель не оновлюватиметься? Чи довго ми витріщатимемося на застарілий образ, переробляючи й пережовуючи старі дані у відчайдушному, підсвідомому й абсолютно щирому запереченні реальності? Чи скоро ми збагнемо, що світ, який бачимо, більше не відповідає тому світу, в якому ми живемо? Що ми сліпі?"

Те, що ми не сприймаємо світ напряму, а лише інтерпретуємо його через внутрішню, періодично оновлювану модель, відверто лякає і змушує замислитися. З одного боку, це має сенс з точки зору ресурсо- і енерговитратності. Та з іншого, в тих випадках, де нам потрібна точність, ми можемо і, швидше за все, її не матимемо. Це ставить під сумнів саме поняття об'єктивності. Чи можемо ми її досягнути? Певно, саме тому у всіх сферах розробляються метрики, які можна певним чином виміряти, щоб не покладатися на ненадійне людське спостереження і судження.

"Не забувай, пам'ять — не історичний архів. Насправді це імпровізація. Безліч речей, які ти асоціюєш з конкретними подіями, можуть виявитися хибними, байдуже, наскільки чітко ти їх пам'ятаєш. Мозок має дивну звичку клеїти колажі. Додавати деталі постфактум. Але це не означає, що пам'ять тобі бреше, так? Вона чесно відтворює те, як ти бачив світ, і кожен спогад впливає на те, який ти його бачиш зараз. Але це не фотографія. Радше імпресіоністські картини".

Що ж до пам'яті, це вкотре нагадує мені, що ведення щоденника, періодичне фотографування себе без фільтрів — це марудний, але який-неякий спосіб документувати хоча б своє теперішнє сприйняття подій і сприйняття себе. Пам'ять — річ абсолютно ненадійна. Ми можемо думати, що знали наші думки, вчинки з минулого, та насправді ми думали, чинили щось геть інше. Я вже не пам'ятаю школу і майже нічого з університету, хоча тут, здавалося б, минуло не так вже й багато часу з випуску. У мене лишилося тільки уявлення про ті часи, розрізнені нечіткі спогади, переважно прив'язані до сильних емоцій.





Моделюючи майбутнє, Воттс також вводить майже релігійну організацію, де людина віддає своє тіло у такий собі Рай і весь час перебуває у віртуальному світі, створеному за її бажаннями.

"Адже Рай виявився пасткою. Байдуже, скільки аватарів та конструкцій будувала Гелен, байдуже, скільки порожніх посудин співало їй осанни і співчувало через несправедливість, від якої мати страждала. Зрештою все зводилося до розмов із самою собою. Існувала інша реальність, над якою мати не мала влади, існували інші люди, які не грали за її правилами, — і навіть якщо вони й думали про Гелен, то тільки так, як самі того хотіли. Вона могла провести решту свого життя, не зустрівшись з жодним із них. Але Гелен знала про їхнє існування, і це доводило її до сказу. Коли я покидав Рай, мені спало на думку, що, попри всю свою могутність, мама стала б по-справжньою щасливою у власному світі лише за однієї умови.Якби решта світу зникла".

На мою думку, це також і застереження. Перечитуючи зараз цю цитату, я згадаю про "бульбашку" друзів у Фейсбуці, де алгоритми об'єднують людей лише зі схожими переконаннями та смаками і показують лише ті дописи, які будуть відповідати картині світу користувача. І коли крізь цю бульбашку проривається щось кардинально інше, це викликає неймовірне здивування та подекуди агресію: "Як так, усі мої тисяча друзів мислять так само, як і я, як може існувати щось інакше? Це точно неправильна реальність". Один із журналістів якось розказував, що він спеціально підписується на тих людей і сторінки, які суперечать його переконанням, щоб мати ширшу картину.

"Піднесіть руку до відкритого вогню — і підсвідомий інстинкт висмикне її ще до того, як ви відчуєте біль. Тільки коли різні цілі вступають в конфлікт — руці боляче, але ви не хочете розлити гарячий вміст посудини на чистий килим, — прокидається свідомість і вирішує, якому імпульсу підкоритися. Задовго до появи мистецтва, науки та філософії свідомість мала єдину функцію: не просто виконувати моторні команди, а поєднувати команди, що суперечать одна одній".

Повертаючись до головного питання, яке ставить "Сліпобачення", себто свідомості, що воно таке і навіщо потрібне, дискусії на цю (і не тільки) тему провели на останніх Букфорумах (2018 і 2019), у 2018-му за участі самого автора. Не пам'ятаю, до чого дійшли, але пам'ятаю, що говорили цікаво. Тому не буду нічого брехати з ненадійної пам'яті, а лише залишу собі обіцянку після прочитання другої частини переслухати аудіозаписи тих розмов.

Фото з автором на Букфорумі 2018

Видання "Сліпобачення" від Жупанського містить також додаткове оповідання "Комашині боги", яке зосереджується саме на ройових організмах. Рій представляє собою сукупність дуже простих організмів, які разом формують потужний колективний інтелект. Чи є при цьому у ройового організму свідомість? І що станеться, якщо людина стане частинкою рою? Це питання, на яке потрібно відповісти.

Загалом, "Сліпобачення" — однозначний must-read. Англійська версія є у вільному доступі на сайті автора для особливих крутеликів.

Решта цитат

— Бо ми можемо прибрати цей спогад геть, Лебедю. У цьому вся суть.

[...]
— Не хочу, — сказав я.
— Ні? — Челсі блимнула та зосереджено поглянула на мене. — Чому ні?
Я знизав плечима.

— Знаєш, що кажуть про людей, які не пам'ятають свого минулого?

***

"Може, ваше співчуття — лише заспокійлива брехня, ти про це не думав? Може, ви гадаєте, що знаєте, як почувається інша людина, але насправді знаєте лише, як почуваєтеся ви самі. Може, ви ще гірші за мене. Або ми всі просто вгадуємо".