330. Михайло Старицький "Зимовий вечір", Еліза Ожешко "Зимового вечора"

Почалося все невинно — з невеличкої радіодрами, поставленої на п'єсу Михайла Старицького "Зимовий вечір". Радіодрами, які робить "UA: Українське радіо", направду дуже якісні, і я рекомендую їх слухати книголюбам, коли хочеться ненадовго змінити формат оповіді.
Старицький написав свою п'єсу за мотивами оповідання Елізи Ожешко, польської (білоруської польськомовної) письменниці, і хоча основний сюжет майже ідентичний, але деталі трохи інші. Забігаючи наперед, скажу, що оповідання сподобалося мені набагато більше, ледь не ридала наприкінці. Але причина такої оцінки може критися в тому, що саме в цьому випадку в радіодрамі, наскільки б талановито начитаною вона не була, у порівнянні шалено не вистачає візуального ряду. Гадаю, якби це була театральна постановка, то акторам на сцені вдалося б відтворити потрібну атмосферу.

Отже, зимовий вечір, темно, виє пронизливий вітрище. До селянської хати, в якій живуть дід (голова сім'ї), баба (його сестра) і його два дорослі сини з сім'ями, проситься зігрітися Подорожній. У випадку п'єси у хаті мешкає ще дружина старшого сина, який, вважається, помер, та її син-підліток Ясько. Подорожнього ніхто не впізнає, але він каже, що знає господарів і колись тут бував. Тим часом ходять чутки, що до цих країв прибився страшний розбійник і його треба хутчіш зловити, поки він не почав грабувати та вбивати. За розмовами між гостем і господарями проливається світло на те, хто ж насправді цей Подорожній і як його сюди привело життя.

Оповідання вельми і вельми добре! Оповідь ведеться радше з точки зору Подорожнього: зморений, худющий, погано одягнений чоловік уперто, з вогником божевілля у очах проривається крізь зимову негоду. Здається, шалений вітер лише зміцнює його волю. Досягнувши точки призначення, тобто селянської хати, він намагається розговорити присутніх, а найбільше — старого діда. Саме між Подорожнім і дідом розкривається основний психологічний конфлікт, а інші персонажі підкріплюють його.

У п'єсі акцент трохи зміщено, я б навіть сказала, згладжено, адже з'являється Ликерія — жінка, яка вийшла заміж за того самого пропащого старшого сина діда, яка була змушена після зникнення чоловіка лишатися в цій родині разом із малим сином, не маючи за собою ні копійки, ні посагу, яка й після стількох років кохала свого Яська і не бажала брати шлюб вдруге. Вона вважає свого чоловіка мертвим і зізнається, що й сама б пішла на той світ, якби не її син, названий теж Яськом на честь свого батька. Вона перебирає на себе центральну роль, й конфлікт з дідом уже не є таким яскравим, як в оповіданні.
У п'єсі оповідь ведеться саме з точки зору родини, їхні емоції та дії виносяться наперед, а Подорожній, наче патичком, штурхає їх у потрібний бік. А втім і там, і там є шикарна промова Подорожнього, насичена, драматична, кульмінація цього дійства:

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

(П'єса)
Подорожній: А хіба не буває і так, що наклепом зведуть, даремно засудять? Всі на тебе вчинки зіпхнуть, а оправдатись несила, ну, й неси кару, терпи мовчки! Все попущення боже! І як часом близько, близесенько лежить добрий учинок од злого — так, волос один... Лиха пригода, і чоловік згинув, навіки пропав! (Зітха глибоко). Годі! Добре вам говорить, а чи знаєте ви, яким способом отой Довбня, якого тепер уганяють, як вепра, яким способом він упав у біду? Може, перший раз його лихо вхопило за таке діло, за яке поклонитися треба? Так біда кого окульбаче, то трима в пазурах добре... та трясе... ой пане господарю, як трясе! Так трясе, що часом у людини і душу підшивкою догори виверне. (Наближається). Годі! А коли б усім тим чортам, що душею людською торгують, кожен міг крикнути "годі", і щоб вони усі від того покрику зникли й пропали! А чи ви думаєте, пане господарю, що як чорти душу людську порвуть на погибель, то чи захоче хто її од них боронить? Ха-ха-ха! Соломинки ніхто не подасть, за яку б людина могла учепитись! Коли чоловік підсковзнувсь і впав у багнюку, то чи знайдеться хоч хто-небудь на світі такий, щоб подав лежачому руку? Ніхто не обернеться, а коли і обернеться, то хіба на те, щоб ногою підпихнуть. Часом і самому багно те обридне — утік би од його, так куди? Не позволять чесно робити, не позволять совісним чоловіком бути, не дадуть, зацькують і поженуть, як вовка хорти, та знов у багно, тільки збивши на падло, порвавши до кісток тіло!

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

(Оповідання)
Ніздрі його тремтіли й роздувалися, брови то здіймалися, то опадали. Зухвала, владна вдача, роз'ятрена гірким життям, світилася з його очей похмурим вогнем, груди підносилися від швидкого подиху. Проте сміявся, стоячи знову перед вогнем.
— Годі! — повторив ще раз, наче цей вираз, вийшовши з уст старого, вразив його, мов вістрям. — Якби то всім дияволам, що хапають людські душі, кожен міг сказати "годі!" і щоб вони так від одного того слова повтікали! В одному ці чорти сплять, а в другому прокидаються і топлять його. А ви думаєте, пане господарю, що коли чорти душу людську ведуть топитися, то їй хто-небудь визволитися від них допоможе? Ха-ха-ха-ха! Соломинки ніхто не простягне, щоб чоловік міг за неї вчепитися і вилізти з ями. А коли чоловік послизнеться і впаде, як свиня у гній, то чи знайдеться хтось, щоб змилосердився над ним і на сухе його вивів? Го-го! Ніхто й не озирнеться, а як озирнеться, то тільки для того, щоб його далі пхнути! Часом і самому той сморід обридне... хотів би втекти від нього — де там! Не дозволять! Ату! Як хорти листа женуть, доки знову до крові кусатись не почне! А що має робити? Як воювати, так воювати. І так пропадати, і так пропадати. А як пропадати, то вже наперед добре наївшись і напившись, а хоч би й голову чужу розвалити, так що? Нехай же хоч вороги пам'ятають... а хто ворог? Цілий світ ворог, бо нікому рятувати й на думку не спаде... А кожен занапастити хоче...

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У цьому монолозі слід відзначити, як Подорожній обертає улюблене слово діда "годі" проти нього ж самого, промовляє його з сарказмом, в насмішку. Це момент зриву, висловлення образи, яка знову закипає проти діда після стількох років.

Взагалі мене вражає, що Ожешко шукає відповідь на таке непросте питання, що ж штовхає людину стати на криву стежку. І хоча в радянському виданні 1950 року написано таке: "Буржуазно-поміщицьке суспільство душить і знищує найкращі природні задатки людей з народу, штовхаючи їх на дно життя — такий висновок цього оповідання", я, звісно, не згодна з цим висновком. (Сюрприз, сюрприз). Подорожній, сперечаючись з господарями хати щодо натури розбійника, каже, що злочинцями стають з малого, що люди не народжуються зі лихою кісткою, що інколи досить один раз оступитися, щоб більше не встати. І коли читач заглиблюється в минуле Подорожнього, стає зрозуміло, що до цього могло й не дійти, якби після відсидки трьох за заколотництво дід говорив би зі своїм сином іншими методами. А так, порочне коло замкнулося: агресія призвела до агресії.
З іншого боку, система. Окрім власне ув'язнення і робіт, були ще тілесні покарання. Внизу я додаю посилання про цей момент в Російській імперії. Це жорстокі тортури: шмагання батогом на "кобилі" (у Старицького цей інструмент згадано прямо), після яких люди і ламалися, і помирали. Подорожній також розповідає, що після втечі він намагався зав'язати з криміналом (вочевидь, уже зламаний, без того запалу, що їм рухав після першого ув'язнення), намагався, хоч і під фальшивим паспортом, працювати на фабриці чесно. А втім, і тут, як у замкнутому колі, його ловили і кидали до холодної назад. І тут не так уже й важить, що перший його вирок (3 роки ув'язнення) був несправедливим. Важливо те, що йому не давали шанс на реабілітацію, коли він цього хотів —  (що зрозуміло, бо він скоїв злочини, за які мав відбути призначене покарання) —  не давали моральної підтримки родичі, коли він її потребував. Однак перше ув'язнення тут ніби підтримує тези Мішеля Фуко про те, що в'язниця не зменшує рівень злочинності, що у в'язниці кримінальне середовище лише підкріплюється, а звільнені в'язні вчиняють нові злочини — Подорожній прийшов із в'язниці "навченим" і поривався грабувати багатих. У сучасному світі шукають ефективні підходи з реабілітації злочинців, щоб запобігти рецедиву, але поки що, наскільки я знаю, успішної універсальної системи немає.
У цьому є свій трагізм: у юності Подорожнім правили гормони і штовхали його на необдумані, агресивні вчинки, а коли він нарешті отямився, то не зміг вирватися з пут криміналу.

До речі, про трагізм. Ожешко використовує багато елементів, які тільки поглиблюють драматичність ситуації, в якій опиняється Подорожній того зимового вечора. Старицький намагається їх перенести у п'єсу, але вони видаються дещо відірваними від контексту, як на мене. Я маю на увазі, перш за все, казку про трьох братів, в якому старші брати вбили молодшого. Так і тут брати Подорожнього здають його поліцаям, коли він просить їх його відпустити. Також підліток Ясько кардинально міняє свою роль. В оповіданні це ще один пазлик у почуттях діда до свого сина ("Тоді чому ж ти назвав свого онука Яськом?"), а в п'єсі радше сентимент щодо втраченої родини, з якою Подорожній ніколи не буде ("Яську, це батько твій!").

(Між іншим. В оповіданні більше згадок про місто, аніж у п'єсі. Чи це зроблено спеціально, чи цензура б не пропустила, що селяни ходили до адвоката, мали більший контакт з містом, що Подорожній вибрався з в'язниці, стрибнувши з парасолею?)

Але я оце так нахвалюю оповідання, а треба ж похвалити і п'єсу. Бо в ній надзвичайно соковита мова та історичний контекст. Стилізатори-письменники, нотуйте. Кілька моїх улюблених фраз: "дурні брехенькі — дурням витребеньки", "один ляпа, а другі дзвонять", "на руку ковінька".
Відкрила для себе кілька нових значень, наприклад, що "хижа" — це також комора (у хаті місце для зберігання їжі), що "дружина" може вживатися жінкою у звертанні до її чоловіка: "Ясю мій!.. Єдиний, страдалець нещасний, дружино моя!" Словник у прикладах наводить рядки із Шевченка, не звертала уваги )
Сподобалося слово "одчіпне" / "відчіпне", тобто відкуп у широкому значенні. У п'єсі хлопці просяться до хати на вечорниці, пропонуючи за це дівчатам "дати одчіпного" (грушки, яблучка).
Цікава словоформа "присяйбі", що є варіацією "присяй-біг" (богом присягаюся). Я і гадки не маю, як я це знайшла, бо в словнику немає. До речі, там же зустрічається, "дайбі", тобто дай-біг (дай боже).
З культурно-історичного відкрила для себе хлопчачу гру "свинка". Вона також називається "ковіньки" і чимось схожа на гольф і хокей. Також начиталася про покарання на "кобилі" та чим відрізняється батіг (рос. "кнут") від канчука (рос. "плеть").

Корисні посилання для вас:
Радіодрама "Зимовий вечір"
П'єса "Зимовий вечір" Михайла Старицького
Оповідання "Зимового вечора" Елізи Ожешко українською
Оповідання "Зимового вечора" Елізи Ожешко польською
Стаття про покарання в Російській імперії