331. Рей Бредбері "Із праху посталі"

4/5

У творчості Рея Бредбері знайдеться чимало сюрпризів для тих, хто вирішить копнути далі, і якщо вам сподобалося “Кульбабове вино”, то прийдеться до смаку і новинка з Букфоруму “Із праху посталі”. Це роман в оповіданнях, які пов’язані спільними героями і світом. Деякі з цих оповідок присутні у великих томах від “НК-Богдан”, але тут вони об’єднані логічно в одну історію.

Нам розповідають про велику родину Елліотів, в якій хлопчик Тімоті — єдина звичайна людина серед незвичайних створінь. У нього є прабабуся-мумія і кузина, що може вселятися в чужі тіла, дядько з великими крилами і друг-павук Арах. У визначний День повернення додому вся сім’я збирається в Домі, долаючи заради цього подекуди непростий шлях через увесь світ.

Якщо спробувати коротко описати “Із праху посталі”, то це “Сімейка Аддамсів” зі смаком “Кульбабового вина”. До речі, Чарльз Аддамс, творець “Сімейки”, ілюстрував оповідання Бредбері для журналів, а також створив обкладинку для кінцевої книжки (США). Та водночас це роман про теплі сімейні стосунки, де всі приймають одне одного такими, як вони є, діляться оповідками про свої подорожі і дбають одне про одного. Моє найулюбленіше оповідання, безперечно, про дядька Ейнара. Воно і кумедне, і трішки сумне, і філософське. Навіть втративши здатність літати, як раніше, ти завжди можеш знайти вихід із ситуації і повернутися до того, що робить тебе собою, вирвавшись із чіпких пазурів будення.

Роман залишає після себе присмак часоплинності: навіть міфічні істоти не вічні. У нову добу більше ніхто не вірить у надприродне, а саме віра дорівнює існуванню. Тож у кінці Дім рушиться, і лише розкидані рештки — по музеях, по темних закутках — зберігають часточку магічного. Допоки хоч одна людина пам’ятатиме, зберігатиме віру, міфічне не помре і колись, можливо, знову постане з праху.

Передрук з моїх читацьких вражень у "Світі Фентезі".

Цитати

Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає.
Усі люблять квіти, бо ті в'януть.
Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.
Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання.

Найкраще життя — це життя коротке. І воно куди більш дорогоцінне за все інше, запам'ятай.

Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.

— Ти один із нас?
— Я один із вас або разом із вами? — відповів примарний пасажир. — Хто це "ти", або "ви", або "ми"? Чи існує для цього наймення? Чи є певна форма? Який антураж? Ми родичі осіннім дощам? Чи прийшли з туманами з-над боліт? Ми скрадаємося, біжимо чи скачемо? Ми тіні на зруйнованій стіні? Чи порох, що його, чхнувши, здули з надгробного ангела зі зламаними крилами? М ширяємо, літаємо або вируємо понад жовтневою ектоплазмою? А можливо, ми — це все ближчі кроки що мають розбудити нас самих, ударивши черепами об забиті вікна? В чиїх кігтях, руках або зубах тріпочемо серцем, наче крила кажана? Невже наші кузени плетуть історії свого життя, як та істота, що заарканила шию хлопчика?

Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.

Ніколи не сумнівайся. Просто будь.

Час — це тяжкий тягар. Ми дуже багато знаємо і занадто багато пам'ятаємо. Ми справді живемо занадто довго. Найкраще, Тімоті, в твоїй новій мудрості — це зажити на повну, насолоджуватися кожною миттю, і потім, через багато-багато років, лягти на смертному одрі, щасливо усвідомлюючи, що не згаяв ні один момент, ні однієї години, ні одного року свого життя, і що вся Сім'я тебе дуже любить.