334. Євген Спірін "Морг. Історії луганського санітара"
Як і обіцяли в анотації, починалося все дуже навіть весело, а скінчилося горами трупів, яких занадто багато навіть для моргу.
Дві третіх книжки — це гумористичні байки про життя моргу, його "кадрів" та то живу, то мертву труповозку. Історії написано легко, з усіма потрібними вставками розмовної мови, наче оповідач сидить просто перед тобою і довірливо розповідає про свої дивовижні бувальщини.
"Мурахоїд, мабуть, через те так заприязнився з Вітьком, що Вітьок і сам умів знайти пригоду на свою голову, а в тандемі вони були просто незрівнянні. Частенько Вітьок жартома затягав п'яного Мурахоїда в секціонку, клав на стіл для трупів і вмикав холодильник. У підстроєний час з'являлися родичі одного з померлих — забрати тіло. Від грюкоту дверей Мурахоїд, що вже задубів і проспався, несподівано підхоплювався зі столу і ревів: "Ау-у-ух! Ну й холоднеча, зуби цокають". Пополотнілі люди якщо не падали на місці, то стрімко вибігали з холодильної зали. Згодом дбайливі санітари стали тримати біля входу у приміщення валер'янку й інші заспокійливі засоби".
"Той самий Колін "хер" тримав гараж в кооперативі за південними кварталами. Поки ми доїхали до місця, нам під колеса кидалися собаки, голуби прицільно паскудили на тент, і ще двоє малоліток пожбурили в лобовуху презервативами з крейдяною водою. Словом, район був елітний".
Герой цієї книжки — молодий хлопець, який пішов навчатися на філософський факультет і паралельно підробляв санітаром у морзі. Він зі співробітниками виїздив на місця смерті, щоб зібрати мертві тіла і підготувати їх до поховання. Інколи це були зумисні убивства. Але частіше — нещасні випадки і природна смерть.
"Кухня" такої роботи має свої незручності. Перш за все, чисто з бюджетних причин. Немає грошового забезпечення на бензин для уазика, на рукавички та інший супутній інструментарій. Вже не кажучи про ремонт машини. Дзвониш в усі інстанції, а у відповідь отримуєш, що на бюджеті такої-то установи ваша служба перевезення не стоїть. "Виходить, дупа є, а слова немає", — коментує це оповідач.
Механіка роботи змушує шукати нестандартні рішення і лайфгаки. Якщо тіло завелике і не влазить на ноші, то його загортають у щось підручне. Наприклад, у штору з вікна. Ще складніше, коли це величезна баба, яка померла на другому поверсі, з якого ведуть лише кручені сходи. Спробуй її звідти витягти!
Сам морг повен виразних персонажів. Тут вам і бикуватий начальник Михалич, з яким краще не сперечатися і від якого залежить усе і вся, і санітар-старожил Вітьок, який завжди знає, де роздобути випити та закусити, і час від часу цитує китайських філософів. Компанія колоритна, одним словом.
"Дорогою в морг я все думав про смерть від ікри і про штучне дихання. Ніч танула за вікном труповозки. Блимали жовтим світлофори, двірники в помаранчевих жилетах виходили мести вулиці. З таксі-ланосів випадали проститутки. Передранкові коти порпалися в сміттєвих баках. Прибиральна машина заганяла до стоків "їжаків" з недокурків. Барвисті спортивні костюми виринали з диму рейвів. Заправники мили асфальт. Продавці мінімаркетів розкладали по залізних полицях снікерси й діроли. За бетонними стінами панельок кохалися пари. Парували чайники й заварювалася ранкова кава. У шахтах бурили породу. Перерізали пуповини в пологових будинках. Генетичні коди розкладалися і складалися наново, створюючи дивні форми життя Донбасу. Часом, нежиттєздатні, кульгаві й покручені, проте спраглі життя. Вони дихають, усміхаються і виповзають з-за цеглин хрущовок на примарне осоння, зване щастям.
А в моїй труповозці лежав жмур, котрий у свої 19 років мав усе, що заманеться, побував на курортах, про які мені можна і не мріяти, а тепер просто трясся в шторі, як домашній сир у марлі. І цього прийдешнього дня не було нікого, хто міг би відчути, як це — хитатися у кузові уазика, що їде скинути свій тяжкий вантаж, аби вирушити по новий труп. Нікого, хто почув би його останні слова, зрозумів, про що він мріяв, побачив у ньому людину. Нікого поруч Максима. Лише брезент, прогнилі дошки й оксамитова штора. І найскладніше в смерті — полишити всіх решту на планеті й зостатися абсолютно самотнім".
Зрештою виявляється, що війна може початися просто у тебе вдома, під самим носом, хай якою б неймовірною вона тобі не видавалася б раніше.
"Ноги мені тремтіли. Усього лише за 400 кілометрів було нормальне життя. Люди ходили в кафе, говорили про любов, трахалися, дарували одне одному квіти, пили пиво, купалися у ванних, дивилися телевізор, їли суші, курили траву, слухали музику. І тут ми, 400 кілометрів. Ні води, ні світла, ні газу, ні їжі, нічого. Трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи... І ми трупи. Мерці в цьому жаркому розпеченому місці. У цьому чорному, гнилому місці мертвих".
Дві третіх книжки — це гумористичні байки про життя моргу, його "кадрів" та то живу, то мертву труповозку. Історії написано легко, з усіма потрібними вставками розмовної мови, наче оповідач сидить просто перед тобою і довірливо розповідає про свої дивовижні бувальщини.
"Мурахоїд, мабуть, через те так заприязнився з Вітьком, що Вітьок і сам умів знайти пригоду на свою голову, а в тандемі вони були просто незрівнянні. Частенько Вітьок жартома затягав п'яного Мурахоїда в секціонку, клав на стіл для трупів і вмикав холодильник. У підстроєний час з'являлися родичі одного з померлих — забрати тіло. Від грюкоту дверей Мурахоїд, що вже задубів і проспався, несподівано підхоплювався зі столу і ревів: "Ау-у-ух! Ну й холоднеча, зуби цокають". Пополотнілі люди якщо не падали на місці, то стрімко вибігали з холодильної зали. Згодом дбайливі санітари стали тримати біля входу у приміщення валер'янку й інші заспокійливі засоби".
"Той самий Колін "хер" тримав гараж в кооперативі за південними кварталами. Поки ми доїхали до місця, нам під колеса кидалися собаки, голуби прицільно паскудили на тент, і ще двоє малоліток пожбурили в лобовуху презервативами з крейдяною водою. Словом, район був елітний".
Герой цієї книжки — молодий хлопець, який пішов навчатися на філософський факультет і паралельно підробляв санітаром у морзі. Він зі співробітниками виїздив на місця смерті, щоб зібрати мертві тіла і підготувати їх до поховання. Інколи це були зумисні убивства. Але частіше — нещасні випадки і природна смерть.
"Кухня" такої роботи має свої незручності. Перш за все, чисто з бюджетних причин. Немає грошового забезпечення на бензин для уазика, на рукавички та інший супутній інструментарій. Вже не кажучи про ремонт машини. Дзвониш в усі інстанції, а у відповідь отримуєш, що на бюджеті такої-то установи ваша служба перевезення не стоїть. "Виходить, дупа є, а слова немає", — коментує це оповідач.
Механіка роботи змушує шукати нестандартні рішення і лайфгаки. Якщо тіло завелике і не влазить на ноші, то його загортають у щось підручне. Наприклад, у штору з вікна. Ще складніше, коли це величезна баба, яка померла на другому поверсі, з якого ведуть лише кручені сходи. Спробуй її звідти витягти!
Сам морг повен виразних персонажів. Тут вам і бикуватий начальник Михалич, з яким краще не сперечатися і від якого залежить усе і вся, і санітар-старожил Вітьок, який завжди знає, де роздобути випити та закусити, і час від часу цитує китайських філософів. Компанія колоритна, одним словом.
"Так Ярик поставив Михалича в глухий кут і зарекомендував себе. Іще новенький санітар мав у лексиконі фразу-паразита "річ у тім, що". Він вставляв її ледь не в кожне речення, про що б не йшлося. Приміром, увійшовши до кабінету, він промовляв: "Річ у тім, що холодно, чи можу я позачергово отримати спирт? Або: "Річ у тім, що труп важкий, я цю сраку не потягну".
І хоча проблем у роботі моргу не бракує, все стає набагато складніше, коли в Луганську з'являються агресивно налаштовані "народні дружини" і починаються обстріли.
***
Зрештою виявляється, що померти може кожен, і кожен залишиться наодинці з побитою труповозкою — у затертій майці чи закутаним у дорогу штору.
А в моїй труповозці лежав жмур, котрий у свої 19 років мав усе, що заманеться, побував на курортах, про які мені можна і не мріяти, а тепер просто трясся в шторі, як домашній сир у марлі. І цього прийдешнього дня не було нікого, хто міг би відчути, як це — хитатися у кузові уазика, що їде скинути свій тяжкий вантаж, аби вирушити по новий труп. Нікого, хто почув би його останні слова, зрозумів, про що він мріяв, побачив у ньому людину. Нікого поруч Максима. Лише брезент, прогнилі дошки й оксамитова штора. І найскладніше в смерті — полишити всіх решту на планеті й зостатися абсолютно самотнім".
Зрештою виявляється, що війна може початися просто у тебе вдома, під самим носом, хай якою б неймовірною вона тобі не видавалася б раніше.
"Ноги мені тремтіли. Усього лише за 400 кілометрів було нормальне життя. Люди ходили в кафе, говорили про любов, трахалися, дарували одне одному квіти, пили пиво, купалися у ванних, дивилися телевізор, їли суші, курили траву, слухали музику. І тут ми, 400 кілометрів. Ні води, ні світла, ні газу, ні їжі, нічого. Трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи, трупи... І ми трупи. Мерці в цьому жаркому розпеченому місці. У цьому чорному, гнилому місці мертвих".
Коментарі
Дописати коментар