359. Олександр Михед "Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід"

Я народилася вже у незалежній Україні, на Півночі. Схід не був для мене цікавим. Я знала, де він є на карті, що там видобувають вугілля, що є "Шахтар", — та й по всьому. Уперше зі Сходом я зіткнулася, коли у старших класах до нас перевелася дівчинка з Донеччини. Вона була дуже вродливою, з довгим прямим блискучим волоссям. А ще вона розповіла про чорний сніг.
Коли розпочалася війна, гадаю, ситуація на Сході шокувала не лише мене. Попри всю мою апатичність до цих областей я ніколи не ставила під сумнів неподільність українських територій, що ми всі — один народ. Як таке могло статися? Але це лише мій погляд на цей регіон. Поширеніше бачення Сходу геть не таке позитивне. Книжка Олександра Михеда "Я змішаю твою кров з вугіллям" робить спробу провести місточок між ними і нами. Що нас об’єднує і що нас відрізняє? Яким себе бачить Схід і як він себе ідентифікує? Яка в нього історія і чи пам’ятають її люди?

Книжка складається з кількох наративів. Перший — це випадкові і невипадкові голоси людей з Бахмута, Лисичанська, Добропілля, Покровська, Констянтинівки, Сєвєродонецька. Другий — повноформатні інтерв’ю зі східними митцями та дослідниками: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафаєнком і Оленою Стяжкіною. Третій — мінірозслідування про постать Максима Залізняка, який "зафіксував майже століття життя свого регіону" у фотографіях і записниках. Четвертий — віднайдення історії і пошук точок дотику, на основі яких можна виліплювати сучасний масовий образ Донеччини та Луганщини. І п'ятий, запитальний — чому розпочалася війна і чому там люди такі, які вони є?

Як розповідав сам автор на презентаціях, це книжка не лише про те, щоб щось розповісти читачеві, але щоб і створити дискусію навколо предмету, впізнати якісь речі, як-от батьківський дипломат "Азот" чи портативну гру "Ну, постривай", де Вовк збирає яйця, поділитися історіями, якщо такі є, зрозуміти де ми знаходимося і куди йти далі. Карантин виявився ідеальним моментом для того, щоб зупинитися і подумати про це.

Щоб зрозуміти Схід, перш за все, потрібно знати, скільки абсолютно різних груп людей там жило протягом останніх століть та які процеси там протікали. Михед відповідає на ці питання частково, спонукаючи цікавитися деталями самим, і дає кілька порівнянь зі схожими регіонами у світі. Сергій Жадан в інтерв'ю автору справедливо зазначає:

"На мою думку, особливої донбаської ідентичності не існує. Донбас у моєму розумінні — страшенно різний, немонолітний, розпорошений. І політично, і етнічно, і соціально. Це територія, на якій присутня велика кількість територій".

Після прочитання книжки я не могла не погодитися з іншою думку Жадана про те, що проблеми ідентифікації себе однакові в усій Україні з невеликими регіональними відмінностями, і що зрозуміти Схід — це зрозуміти себе також. Великою мірою ми не знаємо, що означає бути українцем, не ставимо (або не ставили) собі питання, навіщо це все нам взагалі, як відчувати себе і свій регіон частиною великої країни. Багато людей з креативних індустрій зазначають, що українцям вкрай бракує туризму всередині країни, українці часто проживають все своє життя на одному місці, не виїжджаючи навіть за межі області. І це погано, адже лише через прямий контакт із середовищем, тими людьми ми можемо набути тієї ідентичності, яка мала б нас об'єднати. Коли ми лишаємося в своїх затишних квартирках, ми віддаємо себе на поталу стереотипам і подекуди навіть ворожій політичній пропаганді.

Більш конкретний погляд на ситуацію на Сході пропонує Олена Стяжкіна і розповідає про те, чому слово "Донбас" потрібно викинути зі свого словника. Я залишу тут її виступ на TED 2014 року (російською мовою).

Зокрема, лунає думка, суголосна з багатьма голосами в книжці, про концепцію Втраченого Раю: як тоді жилося добре, як ми були великими переможцями і як би хотілося ті часи відродити. І чи не чуємо досі ми відголоски цієї концепції від власних співмістян, родичів?

Інший важливий момент у цій книзі — це погляд у майбутнє. Якими ми бачимо себе через п'ять, десять, двадцять років? Якою буде нова концепція, яка нас об'єднає, яка зробить нас щасливими? І чи можлива вона взагалі?

Нюанс, який легко проґавити, читаючи цю книжку. Здається, ніби голоси розповідають про абсолютно безперспективне життя, про розруху, про занепад, про злість, про глупоту, про відірваність. Сучасну скульптуру, яка дозволяє подивитися в себе, швидко нівечать, цитати із Сосюри зневажають, бо він "чужий" (хоч і ні). Але щойно починаєш ставити питання, хто ви такі і що тут було цікавого та видатного, то раз по раз отримуєш відповіді. Згадуються бельгійці, згадуються успішні стартапи й культові вироби. Як на мене, текст, зокрема розхитує цей міф про безликість і безпросвітність, дає віру в те, що ми можемо бути кращими, ми можемо знаходити точки дотику. Так, це буде непросто. Але це можливо.