345. Володимир Тихий, Валерій Пузік "Наші котики. Бліндаж"

Певно, це перша кіноповість, екранізацію якої я бачила.

Трохи передісторії. Був собі веб-серіал "Бліндаж", в основу якого лягли байки з буднів війни на Сході. Троє українських бійців: Грін, Літо і Професор — несуть службу в невеликому бліндажі. З ними трапляються різні кумедні, драматичні й почасти гіркі ситуації, з яких вони виходять тільки сильнішими. Із дев'яти історій, які представлено в другій частині книжки, відзняли лише три, але я обов'язково раджу вам їх подивитися. Основна відмінність від "Наших котиків" — ці сюжети значно похмуріші й позбавлені зайвої епатажності. Ти смієшся й водночас ковтаєш цебро гіркої води. Але реальність не завжди така, якою б ми хотіли її бачити, правда ж?

"Наші котики" повторює сюжет однойменного фільму. Попри те мені було ненудно прочитати цю кіноповість. Цьому допомагає форма — невеличкі, вичерпні розділи з чудернацькими ситуаціями й гумором, щедро доповнені простими, але динамічними ілюстраціями. Та й сама книжка маленька, чисто тобі покетбук, який легко надається до читання в громадському транспорті. Якщо "Бліндаж" оголює певні рани, то "Наші котики" говорять про війну легко: все ще виносячи гіркоту ситуації на поверхню, але кепкуючи з неї до тої межі, де перетинаються речі, з яких етично і неетично сміятися. Особливо мені сподобалася історія про журналістку Олю, яка приїхала для того, щоб почути "всі точки зору". І хто з нас не відчув моральної втіхи, коли вона зрозуміла свою помилку?

Коли ми з сестрою ходили на "Наших котиків", зал в кінці аплодував стоячи, і це, я вважаю, було прекрасно. Чи обов'язково читати цю книжку? Можливо, ні. Але це ще одна форма, щоб зануритися в ту добре зліплену історію, що не дає нам забувати про війну, але робить це так позитивно, що хочеться вірити тільки в нашу перемогу.