346. Марко Вовчок "Емансипантка"

Зі школи я пам’ятала тільки назву програмного твору Марка Вовчка, але про що він? Не дуже. Тож я взяла "Емансипантку", щоби детальніше познайомитися з канонічною жіночою постаттю української літератури. (І бо обкладинка страшенно гарнезна!) Передмова Віри Агеєвої, доступний і цікавий виклад матеріалу якої полюбився мені ще з курсу "Осмислені й переосмислені", стала додатковим плюсиком.

Проза Марка Вовчка оповідає переважно про жінок. Хотілося б сказати, що про трагічні жіночі долі, але не в тому ключі, про який ви могли подумати. Якщо Джейн Остін переосмислює уявлення про жіноче щастя, прагнення й норми поведінки з іронією, то Вовчок доводить своїх героїнь до майже божевільного стану, відчаю, який стискає їх за горло й не дає дихати. Власне, перші три оповідки, "Козачка", "Ледащиця" й "Максим Гримач", задають похмурий тон, який буде пристуній майже у всіх творах збірки. Але не варто лякатися. Якщо ви вже не бачите українську літературу як "літературу про тяжку долю українського народу", то зможете розгледіти психологізм письма Марка Вовчка.

Щоб згладати якось темну атмосферу, перш ніж до неї перейти, почну з найпозитивніших не таких гнітючих історій: "Не до пари" та "Дяк". Обидві розповідають про те, що шлюб не завжди обіцяє щастя: чи то з кохання, чи то з вигоди. Зізнаюся, мені легко було співпереживати цим оповіданням. "Не до пари" не має якихось страшних подій. Головна героїня виходить заміж з любові за місцевого мрійника. І все воно наче й добре: вона добра господиня, він не пияк і не забіяка. От тільки з часом вона помічає, що чоловік до неї холоне. Їхнє життя огортає нуда — улюблена тема Вовчка. А все тому, що вона дуже практична й не має терпіння до чоловікових мрій. А він не має бажання до її господарських амбіцій. Різниця в цінностях робить їхнє життя сірим й нещасним морально. Найіронічніше те, що дівчина не в змозі осягнути причини такого розвитку подій. Головного героя оповідання "Дяк" спіткає схожа прикрість. Це ніби погляд на ту саму проблему, тільки з чоловічого боку. Хлопця, якого готували стати дяком, весь час кличе дорога, пригода, життя. Проте суспільство вимагає, щоб він корився нормам. Тож він змушений взяти дружину, тицьнувши пальцем у перший пристойний варіант з заплющеними очима, й осісти. Та тільки нуда осілого життя з жінкою, до якої його не вабить, нестерпна йому. Чи дивно, що він вирішує від неї втекти? Варто зазначити, що в обох цих творах немає лихих персонажів. Герої опиняються в пастці внормованого життя і не знаходять щастя одне в одному. Вони стають заручниками свого виховання, свого оточення й моральної норми. Чи є таке життя вкрай поганим на базових рівнях піраміди Маслоу? Певно, ні. Та чи могло б воно бути чимось більшим? Очевидно, що так.

І до похмурого. "Інститутка" і "Три долі" розкривають токсичні стосунки в усій своїй красі. "Інститутку" ми читали в школі. До однієї заможної пані приїжджає онука, якій наука ні до чого, і починає перевертати життя дому. Вона вміло грає на почуттях бабусі, а потім — і свого чоловіка. Якщо Джейн Остін тільки хотілося зробити Емму такою героїнею, яку б не любили читачі, то Марку Вовчку вдалося це провернути зі своєю панночкою з надлишком. Ситуація показується через призму служниці, яка з веселої дівчини перетворюється на залякану істоту, як, власне, і вся прислуга. З одного боку, так, це про те, що ти змушений терпіти всі знущання від людини, якій фізично належиш, як худоба. Та з іншого, це також про психологічне насилля і моральний шантаж. Панночка, створивши собі в голові образ правильної господині-володарки, береться його свято втілювати в життя, доводячи себе й всіх навколо до ручки. Страждає і її чоловік, який не в змозі їй заперечити. Він змушений втратити себе, відмовитися від попередніх принципів, лишаючись покірною, догідливою оболонкою людини. Віра Агеєва у передмові влучно зазначає: а чи не намагалася панночка таким чином заповнити порожнечу свого життя і чи не стишився б її запал, якби вона серйозніше взялася до науки, яка їй видавалася непотрібною, якби в неї було хоч щось, чим би вона горіла, окрім очікуваної від неї поведінки? 

"Три долі" розповідають про трьох дівчат, які закохалися в одного хлопця. А той хлопець був одержимий іншою, токсичною жінкою. Не варто й казати, що це не скінчилося добре. Лише Химка, яка не дала розвитку своїм почуттям, лишилася щасливою. Інші ж... Катря з веселої дівчини перетворилася на байдужу, цинічну жінку. Маруся вирішила, що їй достатньо, якщо кохає лише вона, і добровільно прийняла токсичний шлюб. Власне, навколо історії Катрі є цікава деталь. А саме — її батько. Авторка змальовує його як деспотичного голову сім’ї, в якого може бути лише так, як він сказав. Він любить свою дружину й дочку, але єдиний відомий йому спосіб показати це — приймати рішення одноосібно, зважаючи тільки на свою думку, на свій досвід. Безперечно, й зараз можна зустріти таких чоловіків. Дружина його звикла до такого ставлення, а от дочка характером вдалася в татка, а тому конфлікти неодноразово виникали. І в цьому є трагедія, адже неважливо, хто мав рацію щодо вдачі Чайченка. Важливо те, що конфлікт стався на перетині абсолютно різних цінностей і зруйнував стосунки батька й дитини. Ані Катря не була заточена коритися батьку, ані батько не був готовий йти на поступки доньці. Зрештою, Катря з розбитим серцем і зневірою в моральній підтримці від родини, якою керує батько, здобуває незалежність єдиним доступним їй способом — іде в черниці. І таким чином вона руйнує себе гіркотою й мстить сім’ї. А там вже й недалеко від того, як монастир скористається цією ситуацією, і весь той спадок, який відійде Катрі, буде переписаний на храм. 

У Марусі — схожа ситуація. Тільки деспотична в неї мати, і тиха дівчина в усьому їй кориться. Можливо, тому вона й віддалася такому токсичному коханню? Як своєрідний бунт, але із клітки в клітку, бо інакшого вона не знає? Марко Вовчок точно вміла писати ангст, такий, який ніколи не закінчується душевним полегшенням.

І останній твір, про який би я хотіла згадати, — це "Маруся". Він зовсім не схожий на всі інші оповіді, представлені в цій збірці. Це майже шпигунська історія про маленьку дівчинку, яка допомогла козаку пройти непоміченим крізь загони ворогів, відіграла роль ідеального прикриття і була його вірним другом до самого кінця. Напевно, єдиний твір з усієї збірки, де фінал грандіозний у тому, наскільки він залишає тебе розбитим. "Маруся" чудово б придалася б до екранізації у стилі японського самурайського кіно режисерства штибу Йоджі Ямади. Вважаю абсолютно неприпустимим те, що наші студії не зняли цей сюжет у 80-х чи хоча б у нульових. Журба.

Чому потрібно читати передмову? По-перше, бо її написала Віра Агеєва. По-друге, цитуючи Віру Агеєву, життя Марії Вілінської подекуди цікавіше, ніж її твори. Три цікавих факти: Марко Вовчок — росіянка за походженням, в 17 років втекла з дому і мала ексклюзивне право від Жуля Верна на переклад його творів.