347. Яцек Денель "Кривоклят"

Одна з найцікавіших книжок із моїх осінніх надбань. Про мистецтво та чи можна його хоч якось оцінити. Роман, після якого ви захочете відвідати художній музей.

(Дуже) коротко про сюжет. Пан Кривоклят укотре симулює одужання в психіатричній лікарні, щоб отримати перепустку на волю і облити чергову важливу картину, виставлену в галереї чи музеї, сірчаною кислотою. Паралельно читач дізнається його мотиви та бачення світу.

В анотації сказано, що роман Яцека Денеля сповнений чорного гумору, але, на мою думку, він радше сатиричний. Якщо виокремити одну загальну думку, то йдеться про те, що люди перестали "зустрічатися", спілкуватися з мистецтвом. На перший план вийшла грошова оцінка,  матеріалістичність та споживацтво, коли ж мистецтво — безцінне і неповторне. Передаю слово Кривокляту:

...мовляв, у часи, коли речі мало не цілковито втратили свою вартість, коли гроші, одержимість грішми, постійний грошовий обіг висмоктав із речей їхню колишню вартість, у часи, коли одяг розпадається на шмаття, роздирається, протирається вже після кількох одягань, хоч колись у плащі батька, зрештою, не конче навиворіт, ходив син, а потім ще онукам його переробляли на пальтечка; у часи, коли через місяць користування шухлядами в новому, щойно з фабрики, комоді їх неможливо ні відсунути, ні засунути, хоч колись комоди передавали в спадок, через п’ятдесят, сто, сто п’ятдесят років, і не лише комод, виготовлений знаменитим майстром-столяром для радника двору, ні, простий селянський комод, що стоїть на веранді сільського будинку; в часи, коли гроші висмоктали міцність і солідність із пряжі, деревини, каміння, замінюючи їх усі дешевими підробками, витвір мистецтва залишається єдиною стабільністю і незмалілою вартістю, усе ще виконаною з тією самою найвищого класу старанністю, що й у часи їхніх дідів, прадідів, прапрадідів, але передусім я казав, що саме так вартісний твір може нам щось дати; оскільки всі ці люди, що розпачливо сміються, призвичаєні продавати й купувати, тобто брати, чи, точніше, тихцем підкрадати, тирити, але ніколи не давати, давання стикається з підозріливістю, особливо давання цілком безкорисливе, бо витвір мистецтва не має жодного інтересу в тому, що дає, дає беззастережно, щедро й не вимагаючи ні квитанції, ні довідки, ні розрахунку, ні повернення в зручний чи незручний для боржника термін, він дає, не створюючи жодного боргу, що стикається не лише з геть запеклою підозріливістю, а й із цілковитим нерозумінням і навіть ворожістю, оскільки як щось дається так щедро й задарма, то, вочевидь, воно точно не має цінності чи, можливо, навіть шкідливе, можливо, навіть усепереч уявленням, створює борг, про який згадується десь дрібним шрифтом, на передостанній сторінці неписаної угоди; тому також у мене націлений сміх, націлений не лише в цій конкретній залі судових засідань, де мене звинувачували, допитували й засуджували, до того ж вибухав він багато і багато разів, линув від найдальших до найближчих рядів, але найбільше саме тоді, коли я казав про щедрість творів мистецтва, бо ніхто з цих сміхунів не міг зрозуміти, а передусім за жодні скарби не хотів зрозуміти, що може щось отримати задарма, та де там і яким це робом, здавалося, казали вони, хоча це я говорив, а вони ані пари з вуст, але вони промовляли цим сміхом, як же ж так, яким це чином шматок фарбованої дошки може дати клапоть фарбованого полотна, адже витвір мистецтва мусив би мати якесь вим’я, до якого ми могли б примосктатися, якийсь важіль однорукого бандита, потягнувши за який сипалися б жетони до встановленого жолобка там, де висить мідна таблича з назвою і прізвищем автора, мусив би зі щілини в рамі висувати щойно надруковані купюри, чеки та цінні папери, оскільки єдиною вартістю, яку вони розуміли, яку взагалі могли охопити своєю уявою, була фінансова.

Кривоклят ще не раз підкреслює свою думку, наприклад, згадуючи статті про себе в газетах. У тих статтях йдеться не так про важливість твору, який він пошкодив, а завжди лише великі числа коштовності реставрації чи гіпотетичної вартості полотна за таким-то каталогом. У розмові з іншим пацієнтом психлікарні, художником Цеєтмаєром, він бідкається про нездійсненність свого завдання. Коли б люди після його вчинку мали б усвідомити, що можуть втратити витвір мистецтва назавжди, і ніякі гроші його б не вернули, вони натомість бачать лише фінансові витрати, неначе він заліз до них в кишеню і вкрав гроші.

Інша річ, яку висміює Кривоклят, — це відвідування галерей не заради зустрічі з мистецтвом, а щоб попоїсти в примузейному кафе тортиків і купити в сувенірній крамничці всілякого мерчу з картиною. Фактично спробу наблизитися до мистецтва хибним чином — через споживацтво. Коли важливе не мистецтво, хист майстра, талановита робота, а матеріальна річ, масово продукована для загалу, яку можна покласти собі в сумку чи показати друзям. Щось в цьому є. * дещо з соромом згадує свою еко-торбу і футболку з Ктулху, так і не дочитавши перший том Лавкрафта *

Епізоди, які мене абсолютно потішили, — це думки Кривоклята про арт-терапію. Не можу цілковито погодитися з ним, що вона не дає якогось ефекту, хоча, звісно, ти не станеш називати такі заняття мистецтвом. Але я можу поспівчувати цій арці з двох причин. По-перше, це згадані Кривоклятом дешеві матеріали, які використовуються пацієнтами. Неякісний папір на дитячому гуртку з малювання надовго вбив у мені любов до малювання фарбами. Лише цього року мене смикнуло спробувати акварель заново. Я подивилася кілька уроків, які матеріали треба брати і таке інше. Навіть пооекспериментувала зі звичайною шкільною аквареллю та більш якісною. Різниця — очевидна. Колір, густина... А ще папір, який не згортається від краплі води, на якому фарба не розтікається, куди не треба. З якісними матеріалами геть інша справа. По-друге, інші учасники подібних занять і керівник такого заняття. Власне, чому Цеєтмаєр не міг уявити себе учасником арт-терпарії, але пристрасно малював поза нею. Є велика різниця між тими учасниками, для яких ліпка чи малювання — це інструмент для власне терапії, і учасниками, для яких це засіб для мистецького самовираження. І другим знаходитися в компанії з першими може бути, як мінімум, некомфортно. Приклад з життя. Торік у нас у місті відкрилися зустрічі Клубу Анонімних Авторів. У кожному місті є двоє ведучих, які проводять заняття, і ними може стати абсолютно будь-хто. Тримаючи в голові контекст цієї книжки, найсмішніше те, що одна з ведучих є, зокрема, арт-терапевткою. І в її трактуванні завдань, в її наступних відгуках, особливо на перших заняттях, чулося, що вона сприймає це не як "мистецьку" творчість, а як терапевтичну творчість. Я не заперечую, що література може бути терапевтичною для автора, але мені завжди здавалося, що вона більше за це. І поки я не налаштувалася ігнорувати, опускати для себе певні недоречні, з моєї точки зору, організаційні моменти, мені було дещо некомфортно, коли замість того,  щоб аналізувати мною написане, намагалися аналізувати мене.
Примітка, щоб ви не думали, що все так погано: за рік занять учасники (і ведучі) навчилися cприймати завдання не лише як прямолінійний опис свого досвіду і почуттів, але і як художню історію.

Також Кривоклят скаржиться на те, як про мистецтво оповідають. Він кепкує з пафосних описів у різних книжках, які ні про що насправді не говорять. Обурюється шкільною освітою, яка зводиться до зазубрювання назв творів, але не присвячена власне спогляданню чи прослуховуванню (у випадку музики). У наших школах мистецтво запровадили доволі нещодавно, тому певної напрацьованої методики може бракувати. За мого навчання, коли ця пісня тільки починалася, на урок мистецтва майже ніхто не ходив, і єдине, що я корисного з нього винесла — це постать Катерини Білокур, реферат про яку я готувала. Показовим виявився тест під час цьогорічного дистанційного навчання, який, допомагаючи сестрі, ми проходили всією сім’єю. Він уже потребував більш комплексних навичок, певного аналізу візуального мистецтва та співставлення теоретичного матеріалу з прикладами, але я жодного разу не чула, щоб до карантину клас водили в художній музей, розглядали місцеву архітектуру з точки зору мистецьких течій абощо. Тобто абсолютно неможлива до виконання вимога.

У випадку живопису з’являється ще й та проблема, що єдине джерело ознайомлення з картинами — це підручник, надрукований на неякісному папері, де твори передані у спотворених кольорах. Це проблема не лише підручників, а й видань про мистецтво загалом. Читаючи книжку про Босха від "Фабули", я стикнулася з іншою, але не менш критичною проблемою. Творчість Босха дуже деталізована. Багато дрібних елементів і мінісюжетів, які в купі представляють фішку художника. І, незважаючи на це, його роботи надруковано в загальних планах (хоча є кілька наближених елементів), на яких неможливо нічого розгледіти. Тут хочеться вигукнути: "Хай живе інтернет!" Інакше б і не порозглядав би ті роботи. Я не знаю, чи це було при оригінальній верстці так само, чи це лише факап української, але мистецьке видання, як на мене, має особливо зважати на такі моменти. Інакше можна було б взагалі не друкувати ті кольорові вставки і натикати замість них QR-коди.

І з позитивнішого. Кривоклят розповідає про два способи відвідування художніх музеїв на прикладі своєї дружини і себе: суперпідготовленим і з "провітреною" головою. Я, напевно, схиляюся до другого варіанту. Мені цікаво послухати про контекст і тому подібне, але в загальних деталях, бажано після попереднього розглядання роботи, не наперед. 

З цитати, поданої вище, очевидно, що роман написано потоком свідомості, з численними повторами. Не можу сказати, що така форма читається легко, але в цьому випадку це був ідеальний прийом. Кривоклят — це людина, зациклена на своєму завданні, на мистецтві. Хоча він повсякчас продукує слушні зауваження і думки, ця його зацикленість переходить межу розважливості. І голос, який дає персонажу автор, щонайкраще відображає його  неврівноваженість, змушує читача ставитися до сказаного з часткою сумніву. Це чудово підкреслює одна розмова з Цеєтмаєром, коли Кривоклят у запалі проголошує, що віддав би своє життя за виконання завдання. А Цеєтмаєр його у відповідь запитує, чи зміг би він віддати життя своєї дружини заради цієї справи. Кривоклят не знаходить, що сказати.

Книжку видало видавництво "Комора", яке робить мій читацький 2020 рік. Чудовий переклад Андрія Бондара з не менш вдалою обкладинкою Богдани Давидюк. 

Остання відвертість. Я купила цю книжку, бо мені дуже сподобалося слово "Кривоклят".  : )