364. Юрій Косач "Володарка Понтиди"

Дійшли руки до книжки з букбоксу Readsip (до речі, рекомендую), яка в мене лежала з 2019 року. І це розхвалений останнім часом Юрій Косач, син молодшого брата Лесі Українки й один із талановитих нащадків роду Косачів-Драгоманових.

Про Юрія Косача могли б успішно забути, якби не старання окремих видавців, зокрема Івана Малковича, який перевидав його чотири романи в повному обсязі з привабливими обкладинками. За життя Юрій Косач був персоною доволі непевною, встиг через свою політичну позицію (чи непринциповість/мінливість такої) розсваритися з українською еміграцією, що навіть віддані шанувальники його творчості категорично відмовилися купувати й читати його книжки. Якби не видавець і меценат Мар'ян Коць, який постановив йому видруковувати по десять сторінок на тиждень, то чи не скінчився б шлях митця надто рано на дні пляшки і чи побачили б ми взагалі "Володарку Понтиди" та ще низку романів?

Про життя і особу Юрія Косача можна детально дізнатися в післямові від Марка-Роберта Стеха, там ця драма уповні розкрита, але я рада, що ми можемо тепер читати твори Косача більш відчужено від постаті автора, бо читати справді є що, й геть недарма люди подумують, а чи не запхати б його до програми з української літератури.

"Володарка Понтиди" — авантюрний роман на історичному тлі ХVIII століття. Головний герой — юний хлопчина Юрій Рославець, син з шляхетної сім'ї з України й клієнт Розумовського, їде до Європи на науку. Незадовго до того, як повертатися додому, доля кидає його до Парижа, де він зустрічає таку собі даму з Азова, в яку до шаленства закохується. Ця дама стверджує, що вона законна володарка всіх Русей, гетьманка Запорозького краю і королева Понтиди, а її трон підступно узурпувала Катерина ІІ. Тепер же вона роз'їжджає Європою, шукаючи протекції й підтримки в місцевих правителів, щоб повернути собі належне за правом. Отож Юрій вплутується в цю сумнівну авантюру, слідуючи чи то за княжною Дараган, чи то за пані де Тремуйль, куди вона скаже, сподіваючись на її ласку й ділячи її увагу з пройдисвітами Христанеком і Доманським. Така собі довженька історія про падіння героя, який вирішує до кінця сліпо вірити своїй пристрасті, хоч він і усвідомлює, що ця пристрасть заводить його далеко й не туди. Гарний би серіал з книжки вийшов.

Роман величенький, на п'ятсот сторінок, і коли я прочитала біографію письменника в кінці, то зрозуміла, чому так, і щиро позаздрила Юрію Косачу. Це був один із тих авторів, який міг на місці сплітати детальні різнобарвні сюжети й не витрачатися сильно на редагування та доточування. З нього лилося, як з океану. А мова в нього — чисте джерело. Думаю, найбільше його зараз за мову і цінують. Така повна, така неосяжна, така прекрасна! Якщо шукаєте приклади "високої" української мови, вам сюди.

Іще один момент щодо мови. Колись у школі, коли готувалась до олімпіад, уявляла собі, що було б непогано, якби хтось написав тексти, які б були насичені фразеологізмами, аби їх було легше вчити. Я ж не знала, що це вже зробив Косач! І то дуже філігранно й доцільно. Ось кілька прикладів:

"Інші листи (всі майже однакового змісту) ми писали до імператора Йосифа ІІ, і до неополітанської королеви Марії Кароліни, і до короля шведського Густава ІІІ, і до португальського міністра де Помбаля — всім ми пропонували вічний мир і союз, «відпорний та зачіпний», вільну торгівлю і звільнення їхніх кораблів від портових оплат та обіцяли багато інших грушок на сухій вербі".

"Той Монтеґю Вортлей в усій справі нашої княжни був, як у нас кажуть, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант".

З історичною складовою теж все виявилося надзвичайно захопливо. Є тут, наприклад, згадки про таємничого шпигуна й майстерного фехтувальника шевальє д'Еона, якого навіть вважають трансгендером через те, що він частину років прожив, як жінка, і завдяки андрогінним рисам чудово прикидався жінкою. А княжна Дараган має реальний прототип в особі княжни Тараканової, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни і Олексія Розумовського, через що з'явилася в кількох драматичних художніх інтерпретаціях, з яких, швидше за все, Косач її і помітив.

Тому наполегливо рекомендую "Володарку Понтиди": а) шанувальникам історично-авантюрних романів; б) людям, які хочуть насолодитися багатством української мови; в) те саме, що й а), + тим, хто настільки інтелектуально крутезний, що здатен відловити відсилки на барокову літературу та інші великодники. 

Бонус: детально про те, як безбожно покоцали "Володарку Понтиди" в радянському виданні.