371. Вольфґанґ Шивельбуш "Розчаклована ніч. До історії штучного світла у ХІХ столітті"

Наскільки сильно змінилося наше життя з розвитком штучного освітлення? Чи втратили ми теплоту первісного домашнього вогнища? І чому під час революцій можновладців вішали саме на ліхтарях? На ці та інші питання відповідає історик науки та культури Вольфґанґ Шивельбуш.

Кінець автаркії будинку

"Якщо залізниця поклала край свободі керування індивідуальним транспортним засобом за своїм бажанням, то газове світло віднині унеможливлювало для індивіда мрійливе занурення у споглядання "індивідуального" полум'я гасової лампи або свічки". 

Централізоване газове постачання для освітлення та опалення, а потім й електрифікація, робить будинок залежним від зовнішньої системи, на яку господар не має впливу. Людина більше не здатна контролювати "вогнище" — центральний елемент дому.

У контексті цього цікаво замислитись над тим, що ми часто бачимо в новинах індивідуальні спроби поставити вдома автономний генератор чи сонячні панелі — поновити владу господаря дому над світлом. Та навіть тоді держава хоче перехопити владу й оподаткувати індивідуалістів.

Разом із природним полум'ям втрачається і відчуття єднання. Лампу чи свічку ставили в одній кімнаті або запалювали піч — і родина займалася своїми справами: хтось читав газету, хтось вишивав. Тепер, коли лампа є в кожній кімнаті і вмикається одним клацанням, немає потреби перебувати одному місці. Згодом полум'я у цій своїй функції замінило радіо.

Вдягнути вікна

Як вдягали на абажури на лампи, щоб розсіяти надто яскраве світло, так і почали вдягати вікна. "Бажано було, — пише Гурлітт на початку ХІХ століття, — захиститися всередині будинку від непроханих поглядів зовні й від холодної настійливості денного світла, не руйнуючи при цьому радість освітленого приміщення, і тоді виникла думка повісити на вікно легку прозору матерію, яка б повторювала легкі чіткі архітектурні лінії вікна й водночас пом'якшувала світло завдяки глибоким тіням у широких складках, не створюючи серйозної перешкоди для його проникнення".

"Багато людей, що жили на вулицях, освітлених електричним світлом і з незадоволенням відкрили для себе кольорову різницю між голубим електричним світлом і жовтим газовим і світлом ламп, із жахом відчували його присутність. Обидві форми освітлення сприймаються як нестерпні. І це нове різке неприємне світло, що проникає з вулиці, змушує нас щільно завішувати вікна".

Небезпеки газу

Газове освітлення видавалося чистим, ідеальним. Проте в масштабах індивідуальних будинків воно псувало дороге кімнатне оздоблення, спричиняло вибухи та отруєння. Не дивно, що так багато людей зомлівало у закритих приміщеннях чи страждало від головного болю (а то все корсети-корсети). З цієї ж причини у житлових кімнатах газове освітлення не воліли використовувати.

Тільки електрика завдає полум'ю нищівного удару: "Лампа Едисона проникає не тільки у приміщення, що освітлювалися газом, а й туди, куди йому шлях бува закритий, а саме в аристократичні вітальні й салони, де вони прийшли на зміну свічкам у люстрах і канделябрах".

Знебарвлення

Електричне світло яскраве, одразу виявляє всі хиби й найменші деталі. Під його холодним поглядом кольори блякнуть, і колись така містично красива кімната втрачає свою привабливість. Постає потреба шукати інші споби естетичності й теплоти або пристосовуватися до морозних неприємних стін.

Вулиця, ліхтарі і поліція

Вулиця вночі — злочинне місце. Якщо ти виходиш без лампи, ти наче сигналізуєш, що замислив щось лихе. І це був реальний закон. Без лампи чи смолоскипа людину вночі могли спокійно заарештувати.

Щоб оприявнити злочинність, так би мовити, на вулицях з'явилися ліхтарі. І так, про них дбала місцева поліція. Адже "підтримання спокою та порядку було її найпершим обов'язком. [...] Особливо важливо не допускати ніяких неспокоїв і заворушень у нічний час, оскільки працелюбні та добропорядні жителі потребують спочинку".

"Можна вважати, що у XVII та XVIII століттях існував зрозумілий зв'язок між громадським освітленням та ізоляцією приватного простору, адже у Парижі практика замикання дверей була не настільки поширена, як у Лондоні, де дверні замки мали компенсувати слабкість поліції та недостатність освітлення вулиць".

Проте безпекова функція світла на вулиці двояка: воно є інструментом спогляданням іншого й водночас тим, що виявляє самого споглядача.

"Все, що світить, — бачить", — каже Гастон Башляр. "Той, хто перебуває у пітьмі й бачить удалині вогонь, відчуває себе об'єктом спостереження, оскільки ця лампа вдалині не є "самодостатньою". Вона чекає. Вона перебуває на чатах настільки пильно, що можна сказати: вона споглядає".

"Той, хто відчуває себе під поглядом лампи, прагне перевернути напрям світла. Він загашає власну лампу, щоб не відчувати себе беззахисним перед поглядом іншого, а натомість зі свого боку — аби не бути об'єктом погляду й спостереження — бачити й споглядати його. Він ховає власну лампу, щоб розкрити лампу іншого".

Контроль ліхтарів

Оскільки ліхтарі були частиною поліцейських засобів, то справедливо, що вони були частиною системи контролю, частиною влади. Саме тому на знак протесту бунтівники і просто невдоволені розбивали ліхтарі, впускали на вулицю темряву, скидаючи із себе пута контролю. А під час революції, ніби насміхаючись, представників старого режиму вішали на ліхтарях.

Сонячна вежа

З появою дугових ламп, щільність світла яких була надто потужною, зародилася ідея-фікс освітлювати не вулиці, а місто. За допомогою однієї чи кількох башт місто мало засяяти, наче вдень, без жодної тіні. Однак така фантазія в Європі так і залишилася утопічною, а в США, де це спробували зробити, зрештою її позбулися через неефективність.

"Лише ХХ століття повною мірою познайомилося з цим  безжалісним освітленням. Різке й позбавлене тіні світло, що освітлює пейзаж у негативних утопіях Г. Веллза, гарантує вже не безпеку окремої людини, а натомість цілковитий контроль над нею з боку держави. Утопічна мрія про світлу як день ніч перейшла в страхітливий сон суцільного світла, від якого вже ніде не сховатися".

Я виписала лише кілька моментів, але там їх набагато більше. Що я дуже зацінила в цій книзі, то це технічні описи кожної нової технології, зі схемами та малюнками тієї чи іншої лампи. Шивельбуш говорить про різні середовища: театр, салони, виробничі приміщення, вулиці та житлові будинки. Книжка невеличка, але в ній величезна кількість цікавезної інформації, розказаної доступно й під несподіваним (для пересічного сучасника) кутом. Наприклад, я знала, що раніше поліція завідувала ліхтарями, але я не знала, чому саме. Деякі речі змусили задуматися. Праця написана в 1983 році, та якби Шивельбуш взявся її зараз актуалізувати, тут точно з'явився б розділ про світло смартфонів.