384. Саньмао "Історії Сахари"

"Рано-вранці пустеля така чиста, немов її вимили водою, а темно-синє небо без жодної хмаринки. Ніжні піщані дюни безперервно простягалися так далеко, як тільки сягав зір. У такі миті пустеля нагадувала мені величезне тіло сплячої дівчини — усе немов підіймалося й опускалося від її повільного дихання".

Саме так описує Сахару тайванська письменниця Саньмао, яка жила там разом зі своїм чоловіком Хосе у 73-76 рр. Відвідати Сахару було її мрією дитинства, тож у дорослому житті вона не забарилася її втілити.

"Історія Сахари" — це збірка оповідань щонайрізноманітнішого настрою. Деякі з них меланхолійні і повні захопленням краси миті та всього світу.

"Після вечері ми полізли на дах. Тієї ночі не було вітру. Хосе попросив мене запалити лампу. Коли вогонь загорівся, то відразу злетілася зграя комах. Вони безперестанку кружляли над світлом, немов це була єдина річ у житті, у яку вони вірили. Ми обоє дивилися на миготливих комах.
— Про що ти думаєш? — запитав Хосе.
— Думаю, що метелик, мабуть, насправді щасливий тільки тоді, коли летить на вогонь".

Деякі — абсолютно побутові. Про сусідську козу, яка забиралася їм на дах і провалювала його, про набридливих сахараві без відчуття кордонів, які позичали все, що можливо, а то й брали їхні речі зовсім без дозволу. Про знайомство зі свекрухою як про велику битву за всіма правилами Сунь-цзи.  

"А також зрозуміла, що навіть на краю світу дівчата люблять красу, а діти — їжу. Тому купила багато скляного намиста, дешевих каблучок і цілу гору блискучих ключів. На додачу — рибну волосінь, цукор, сухе молоко й цукерки".

І коли цього замало, Саньмао пропонує поринути заледве не містичні історії з проклятими талісманами та духами. А подекуди й натрапляєш на цілий трилер: з утечею від поганців, боротьбою та порятунком.

Деякі історії й геть тривожні, адже Саньмао жила там в останні роки іспанської колонізації і застала часи повстань. Ситуація з САДР після того досі залишається дещо напруженою, адже на її території, як і тоді, претендує Марокко.

Мені здалося, що Саньмао не займає чіткої політичної позиції в цьому конфлікті, а лишається стороннім спостерігачем до кінця. Та попри це вона висловлює глибоке захоплення тим краєм:

"У світі немає іншої Сахари. Вона проявляє свою красу й ніжність лише до тих, хто її любить. А ця любов, яка ще з давніх-давен була між цим небом і землею, повертається тобі навзаєм. Вічна, гарантована обіцянка, у якій навіть твоє наступне покоління народиться в її обіймах".

P.S. Я б насправді хотіла порівняти погляди Саньмао та Софії Яблонської, однак останню я тільки надкусила. Моя проміжна думка — вони абсолютно різні в спогляданні. Саньмао у своїх текстах дивиться на чужий світ більше своїми очима, через власні почуття. Яблонська, хоч і не приховуючи власної думки, намагається зрозуміти, як дивляться на нього місцеві.

Інші цитати

"Інколи будуть  моменти затишшя і я не видаватиму книжок. Прошу, не думайте, що мені ліньки або що Саньмао зловила зірку й забула про вас. Це не так. Якщо я раптом припинила писати, то це означає, що я просто готуюся, я залягаю на дно. Кажу собі: писати — важливо. Проте іноді не писати — іще важливіше".

"Газети щодня писали про Сахару. У місті періодично лунали вибухи, але поранених не було. Лють короля Мароко Хасана з кожним днем ставала дедалі сильнішою. Складно було сказати, що станеться з Іспанською Сахарою. Натомість часом людям, які тут проживали, було абсолютно байдуже. Здавалося, кордони не мали для них жодного значення.
Пісок залишиться піском, небо — небом, торнадо буде торнадо. На цій ізольованій доісторичній землі на краю світу, це царювала споконвічна порожнеча, люди не знали, що таке ООН, міжнародний суд у Гаазі й національне самовизначення. На думку багатьох місцевих, це лише рідкий туман, а тому не варто звертати на таке уваги".

"Найцінніший дар для людей — це проживати різний життєвий досвід".

"Тут усе було інакше. У цивілізованому суспільстві все було занадто складно. Я ніколи не думала, що інші люди та проблеми якось мене стосуються. Однак на цій бідній землі, це цілий рік бувають буревії, моє серце розчлювалося, коли я бачила травинку чи краплю ранкової роси, не кажучи вже про людину. Як я можу закрити очі на старого чоловіка, що одиноко плентається під таким самотнім небом!"

"Я часто займаюся самоаналізом. Для людини дуже важко відділити себе від класу, у якому вона народилася. Мій дім, на думку сахараві, був наповненим непотрібними речами. Але я справді не могла позбутися цих кайданів. Для мене простір між чотирма стінами мав бути різнорідним, як я звикла раніше. Поступово я знайшла шлях до старої себе, можна сказати, ожила заново".