438. Варвара Фадеєва "Доглядачка та її Маяк"

Мальовнича Ірландія, приблизно десяток років в майбутньому. Новоспечена доглядачка маяка Айзлінг Флетч прибуває на перше місце роботи. Однак маяк не стоїть порожнім — в ньому вже живе білявий хлопець на ім'я Локлайт Велш. Ба більше, він стверджує, що і є маяком. І дуже радий, що в нього нарешті з'явилась достойна напарниця.

Як ви вже здогадалися, в цьому світі маяки мають людиноподібне уособлення. Кожен із них володіє надзвичайними здібностями, а сила Локлі — відчиняти двері в інші місця, світи й навіть часи. Маяк завжди почує судно, яке потребує допомоги. Адже його завданням і є виводити людей на світло.

Тож Айзі не лише доведеться доглядати за справністю маяка, а й стрибати на кораблі — звичайні й космічні — щоб вберегти команду й пасажирів від нещасть і з допомогою всевидючого Локлі безпечно скерувати їх у місце призначення.

Назагал, книжка вельми мила. Це спроба розповісти добру історію й огорнути читача затишком із запахом  ароматного чаю. За чайоманство окрема подяка — люблю чай пити і читати про нього в книжках.

Окремо вирізаю цю цитату на додачу до "Tempest in the Teapot", де чай використовувався схоже у діалозі, щоб виразити негативний підтекст:

— Може, хоче б чаю наллєш?
— Пакетованого, — каже Локлі, примружуючись. — Найдешевшого. Без молока.

Також варто окремо поставити плюсик за вживання в діалогах гаельської. Воно ні на що не впливає, але приємно. Туди ж плюсик за історичні мовні паралелі з українською.

Чи є тут любовна лінія? Нема. Айзі і Локлі — це добрі друзі й партнери, але романтична хімія між ними не пробивається, що для мене є позитивом і гарно вписується в загальну атмосферу книжки. (Якась любовна лінія має бути в другій частині).

Тепер до мінусів. Якщо коротко, тут мінуси і структурного, і стилістичного плану. Якщо довго, читайте далі.

Варто сказати, що після першого розділу я вже подумувала закинути книжку. Три чи навіть більше згадок волосся ГГ і його кольору — це понад мої сили. Та вирішила прочитати ще два. Надто краще не стало, але все ж постановила дочитати до кінця. Далі пішло дещо жвавіше, хоча хиби, які впали в очі на початку, нікуди не зникли. 

Перш за все, у тексті багато зайвого. Деякі розділи можна просто викинути — і роман абсолютно нічого не втратить. Це розділи про фехтування, Різдво — і про хворобу туди ж. Якщо чесно, я до кінця чекала, що фехтування нарешті десь вистрілить, та дива не сталося. Щодо Різдва, то якщо хотілося додати якогось флафу/мімішності, то можна було б обгорнути це в мініісторію: з зачином, основною частиною, кульмінацією і фіналом. Натомість вийшов просто перелік дій і описів. 

Стиль тексту часом надмірний і солодкаво-барвистий. Оце сонце в очах, описи заради описів, навіть чай, як би я його не любила, не знайшов своєї акцентної точки, окрім діалогу, який я виписала вище. Вони просто його весь час п'ють. -_- Щоб ви зрозуміли, про що я, знову повертаю вас до вже згаданої "Tempest in the Teapot". Це низьке навколочайне фентезі, і там авторка знаходить десятки способів, щоб цікаво ввести його в сюжет і прикольно подати в діалогах. Наприклад, вибір нареченої відбувається саме завдяки магічному чайничку. Детальки мають працювати на текст, інакше у підсумку вони створюють порожнє враження.

Найцікавішими розділами були місії Айзі на кораблі. Деякі вдалися доволі непогано, деякі, як я вже казала, були погано продумані: просто опис дій без хороших акцентів. За такої структури тексту читач разом із героїнею мав би виходити з якоюсь внутрішньою зміною, чіткою крапкою.

Акцент тут здебільшого розставляється філософськими діалогами: ми стикаємося з певною проблемною ситуацією — і мораль історії підсумовується красивими словами. Є якісь спроби це показати, а не розказати, як, наприклад, в історії з ізострічкою, але вона дуже недокручена.

Тут взагалі більшість всього доноситься розмовами або думками. Наприклад, нам описують Локлі через призму думок про нього Айзі. Вона з одного погляду може визначити, що в нього на серці та який в нього глобальний діагноз. Як хтось казав, якщо одна людина точно знає, про що думає інша людина, то це художня література.

Також надто часто спрацьовує бог із магічної торби. Якщо Айзі чогось бракує для виконання місій, то вже зовсім незабаром цей предмет з'являється в її руках наче зовсім випадково. Нехай це було б один раз, як із перекладачем, але ж це відбувається постійно. З таким успіхом сам Локлі міг би десь взяти той перекладач і вручити їй на початку книжки. 

У діалогах є багато прикольних панчів і фішок, так званий friendly banter, але через загальну технічну слабкість тексту вони не спрацьовують так сильно, як хотілося. Можу порівняти зі свіженьким укрфентезі "Діва, матір і третя", де в діалогах теж багато дружнього покусування, і там це зроблено набагато краще.

А ще текст не може визначитися, оповідає він від першої особи чи від третьої. Це не дуже хороша практика. Краще б розділи Айзі теж були від третьої обмеженої.

Далі. Це частково або повністю авторський переклад з російської. Авторка починала писати текст російською ще до повномасштабного вторгнення. Опісля вона перейшла на українську, але в тексті видно сліди типових помилок. Наприклад:

"На розгляді справа 0895 щодо діяльності працівника маяка Мара Онученко".

В українській мові чоловічі прізвища на -ко відмінюються: ШевченкА, ОнученкА. 

Оскільки тут є посилання до попкультури, також деякі мовні моменти прослизають і туди. Ось тут герої наспівують пісеньку із "Аладдіна": 

"Лише бачив мультик, який дивився його малий. А-а-а-рабська ні-і-іч". 

Але в українському дубляжі ця пісня звучить так: "АРАБСЬКИХ НОЧЕЙ пряний подих пече". 

І ми плавно завершуємо темою війни, яка сюди дописувалася після повномасштабки. З одного боку, це добре, що українські автори у своїх текстах обмірковують тему російсько-української війни. Крім того, мені більше сподобався, ніж ні, концепт історій Ореста з Ідою та Мара, і що Айзі теж пережила такий непростий досвід. З Маром навіть майже добре. І класно, що ми бачимо позитивну картину майбутнього: Україна перемогла, швидко відбудовується, люди продовжують жити.

Але в мене є але. Навіть два. Три. По-перше, текст подає це дуже поверхнево, з поганими банальними фразами. Тут використовуються 2 реальні випадки: окупації Київщини на початку вторгнення та трагедія Маріуполя. Забагато в лоб, хотілося б, щоб подача була художнішою, рефлексійнішою. По-друге — і отут уже дуже суб'єктивно — такий концентрований градус війни надто серйозний для такої затишної книжки. Складається враження штучності, і текст, як би не старався, не закомфорчує в кінці цих історій як слід. По-третє, з тексту видно, що війна для авторки почалася лише 24 лютого. Я розумію, що для багатьох українців це було так само, але якщо вже пішла тема сучасної війни, бракує оцього осмислення, що війна тягнеться довше, і є українці, які втратили свої домівки й рідні краї набагато раніше, навіть якщо ми не ділили з ними цей досвід.

Хух. Тепер до прекрасного. Оформлення дуже симпатичне, я брала примірник з красивезним розмальованим зрізом. Шрифт достатньо великий, читабельний, для таких сліпеньких, як я.

Роман завершується кліфгенґером, планується друга частина. Сподіваюся, вона буде міцніше збита, ніж попередня, потенціал тут хороший, герої та сама історія мають шарм, але я читати не буду і відправлю цю на позбувну полицю.

Підсумкова оцінка: 2.5/5. Хороший задум, добрий і фантазійний настрій, слабка реалізація.