451. Ірен Роздобудько "Неймовірна. Ода до радості"

Про українських митців треба говорити. Про українських митців треба писати. Про українських митців треба знімати фільми.

От, власне, і про Олену Телігу мав би вийти фільм та серіал, але поки не склалося. Тож Ірен Роздобудько швидко переписала сценарій, який подавала на конкурс Держкіно, і зробила з нього роман.

Знайомимося ми з юною Леною у захопленому більшовиками Києві, де їй, лише нещодавно манірній панночці, треба тягнути на собі родину. Проте це зовсім не історія про тяжку невимовну скруту, ні. Наша героїня — наче маленьке сонце, має вогник всередині і світиться сама. Вона незламна в своїх принципах, подекуди радикальна й непоступлива, невиправна оптимістка, живе й чинить в ритмі танцю, а також у будь-якій ситуації дбає про те, щоб мати гарний капелюшок і шовкові панчохи.

Згодом Олені вдається перебратися за кордон, її місця життя — Чехія і Польща. Там вона вариться в осередку українців, яким, як і їй, довелося покинути Україну, закохується і одружується з офіцером УНР Михайлом Телігою — "справжнім лицарем", вливається в український національний рух. Та понад усе вона прагне повернутися назад, до Києва — і їй це вдасться, хоч і закінчиться обірваною долею...

Ірен Роздобудько прагне створити яскравий портрет поетки — романтичної, танцювальної, ідейно жагучої та настільки чарівливої, що перетягуватиме на себе погляди, де б не з'являлася. Жінка-сонце, жінка-пломінь, жінка-серце — просто неймовірна! І це їй вдається: сторінки книжки пашіють енергією головної героїні. Я їй неабияк симпатизувала.

Історія кохання Олени й Михайла Телігів — ідейно гарна. Майже "Руфін і Прісцилла" Лесі Українки, тільки в реалі. Київська арка взагалі розчулює.

Але. Ви чекали на це "але", я знаю ;) Тут є дві проблемки, а тому мені важко уявити, як це взагалі мало працювати в кіно.

Перша проблема — тут немає нікого іншого, крім головної героїні. Безперечно, Олена зустрічається з багатьма іншими персонажами, але вони настільки фонові декорації або картонні прихильники Олени, що подекуди аж боляче. Мені ця художня Олена дуже нагадує мій улюблений літературний дівочий типаж на кшталт Поліанни чи Енн. Тобто це дівчина, яка бачить світ навколо дивовижним і за рахунок свого дивовижного бачення оживляє інших. Але як це працює в таких історіях? Спершу ми бачимо інших персонажів до зустрічі з головною героїнею. Але згодом під її впливом вони міняються, заражаються її оптимізмом та любов'ю до світу. Власне, подібний ефект мала б справляти і ця художня Олена Теліга. Однак нам радше кажуть, що вона його справляє, аніж показують.

Ось вона заходить до кімнати — і все: "Леночка прийшла!" Ах, яка ж вона розчудесна, всі чоловіки біля її ніг, всі захоплюються її харизмою, талантом і запалом. Дайте мені більше. Покажіть нюанси її стосунків з тим же Уласом Самчуком та іншими крутими діячами, яких тут чимало. Що думає Улас поза існуванням Олени? А що думає з нею? Як вона його міняє? Коли авторка вставляє цитати з автобіографії Самчука, я вірю тексту, він написаний сильно і переконливо. Коли авторка сама описує Самчука, то персонаж ніби дерев'яніє.

Для екранного формату це дуже провальний сторітелінг, і кіно мали б максимально вивозити на собі актори. А деякі сцени і ходи, які мали б справляти враження, взагалі наче штучні. Так, той антагоніст-німець, з яким Олена тричі зустрічається, зовсім не слідчий із "Саду Гетсиманського", навіть не близько.

Я дуже рекомендую звернути увагу, як пишуться сценарії під японські історичні серіали. Подивіться приклади тайґ ("Полум'яна квітка") чи асадор, які якраз на оповідях про жінок і зав'язані ("Ошін", "Тигра з крилами" тощо). Подивіться, як вони подають історичне тло, як вони представляють персонажів, як вони вибудовують між ними динаміку, як вони розгортають конфлікти. Я не вимагаю від сценарію складного психологізму, він може бути злегка театральним, романтизованим і з полум'яними промовами, але обов'язково має бути цікавим.

Друга проблема — відсутність рефлексій. І це, напевно, ще більша проблема, ніж попередня. Звісно, людям потрібні оповіді різного формату, "Неймовірна" — це така собі легка література, але тут страшенно бракує якоїсь глибини. Наприклад, чому дівчинка, яка виросла в російському петербурзькому середовищі, так швидко прийняла українську ідентичність. Тут є сцена, де чоловіки висміюють українську мову і Олена показово звідти йде, але водночас жодного слова про те, що її власний брат фанатів від поетів срібної доби і пнувся бути таким самим. Як вона до цього ставилася, окрім того, що про це знала і ходила підтримати на поетичні вечори? Я маю виснувати, що їй було норм?

А на основі життя Олени реально можна було б розгорнути історію про трансформацію ідентичності, яка б відгукувалася багатьом і зараз. Бо трансформація — це не моментальний перехід, це кількарічний процес. Десь різкіший, десь спокійніший, але процес. 

Одним словом, добре, що така книжка є, вона, безперечно, зацікавлює, створює позитивне перше враження про Олену Телігу та її оточення і, як на те, непогано написана, що б я там не набурчала на десяток абзаців. Однак якщо це все-таки дійде до зйомок, я сподіваюся, що прийде хороший режисер і перепише половину матеріалу.

P.S. Це моє перше знайомство з Ірен Роздобудько. Як я і думала, авторка не на мій смак.

За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гніві 

Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —
Я плакать буду пізніші
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.