452. Кейт Фокс "Спостерігаючи за англійцями"

Дочитала!

Що таке англійськість та який її рецепт? І чи правда, як ремствують медіа, вона вимирає? Кейт Фокс намагається вивести основні риси типового англійця і запевнити співвітчизників, що ні, ще рано справляти похорони. І тут же сміється: голосити і ремствувати — це так по-англійськи!

У центр англійськості дослідниця ставить "соціальну не-дужість" — загальну невправність до соціальних  контактів. Звідси випливають і уявлення про англійців як про заформалізовано ґречних, і як про холодних людей. Водночас у будь-якій ситуації англієць схильний віджартовуватися та уникати надмірної серйозності. Гумор і каламбури — не лише національна забава, а й рефлекторна відповідь на незручну ситуацію. А сатира ба більше — виконує роль революцій.

Це доволі величенька книжка на 600 сторінок, де розглядаються найрізноманітніші аспекти поведінки англійців: від чесного стояння в чергах до типових (і неоковирних) залицянь. Написана суто по-англійськи — з гумором, дотепами і кпинами, але все одно одним махом її не візьмеш, читати треба порційно.

Окремий плюсик за постійні згадки Джейн Остін. Не лише тому, що я її люблю, а й тому, що можна подивитися на її тексти з боку англійськості. 

Додатковий плюсик за пояснення різних класових штук: хто як поводиться і хто що говорить у робочому, середньому та вищому класах. Буде цікаво звернути увагу в наступному англійському тексті, де є зіткнення класів, на ці мовні шаблони. Бо навіть обід не можна назвати обідом, не видавши себе! Бодай із чаєм усе однаково!

"Англійці усіх класів досі вірять в у чудодійні властивості чаю. Чашка чаю зцілює, або ж принаймні суттєво полегшує, всі дріб'язкові недомагання і нездужання — від болю голови до розбитих колін".

Варто зауважити, що книжка написана у 2004 році, тому деяка інформація може бути вже застарілою.

Переклад Марти Госовської божественний. Капітальна робота з адаптаціями просторіч, жаргону і різних мовних викрутасів. Та й сам текст читається легко й прекрасно.

Книжка, безперечно, варта уваги всіх англоманів, аби підтвердити свої припущення або нарешті зрозуміти, як працюють англійці.

P.S. У цій книзі в мене максимальна кількість автографів: перекладачки Марти Госовської, авторки Кейт Фокс та її чоловіка Генрі Марша!

Спрощена схемка англійськості з книжки замість конспекту.

Соціальна не-дужість взаємодіє з:

1. Рефлекси: гумор, поміркованість, лукавство.

2. Світогляд: емпіризм, песимізм, класовість.

3. Моральні цінності: чесна гра, ґречність, скромність.

Деякі цитати з книжки

Про їжу та клас

> Зі словом «обід» («dinner») всe гаразд. Oт тільки якщо ви так називаєте прийом їжі посеред дня, який слід називати «ланч» («lunch»), — то це прямий доказ приналежності до робочого класу. Називати вечірній прийом їжі «чаюванням» («tea») — це теж ознака представників робочого класу: вищі кола називають його «вечерею» («dinner») aбо «підвечірком» («supper»). (По суті, вечеря — це щось урочистіше, аніж підвечірок: якщо вас запросили на підвечірок, то це, скоріш за все, неформальні сімейні посиденьки на кухні, іноді їх так і називають «family supper» або «kitchen supper»).

> Так само, як і слово «обід» («dinner»), «солодке» («sweet») — це не прямий класовий індикатор, але одразу таким стає, якщо його вжити недоречно. Вищі кола та верхівка середнього класу наполягають, що солодкі страви наприкінці обіду чи вечері називаються «пудинг» («pudding»). Нізащо — «солодке» («sweet»), «солодощі» («afters») чи «десерт» («dessert»). Це все класово неприйнятні слова. Слово «солодке» можна сміливо використовувати як прикметник, але не як іменник. Як іменник воно означає кондитерський виріб, який американці називають «цукерка» («candy» ), i на тому крапка. Страву, яку подають на завершення, називають «пудингом» — і це може бути що завгодно: шматочок пирога чи лимонний сорбет. Усе це «пудинг». Спитавши під кінець: «Чи хтось хоче солодкого?» («Does anyone want a sweet?») — ви одразу викажете себе як середнього мідла або й зовсім як представника низів.

«Солодощі» («afters») теж увімкнуть класовий радар, і вас зарахують до низів. Молодь з верхівки середнього класу, натхненна американською культурою, призвичаїлася до слова «десерт» («dessert») — воно найменш занижене і на нього не можна покластися, як на попередні, у визначенні класової приналежності. Воно ще й часто збиває з пантелику вищі кола — там «десерт» («dessert») означає свіжі фрукти, які подають вже зовсім в кінці, після «пудингу». А їдять їх з допомогою ножа та виделки.

Про читання

> Читаємо ми безперервно будь-коли і будь-де. У багатьох англійських домівках практикують ще й те, що я називаю «читанням на троні»: кіпи книжок та журналів розкидані довкола унітазу або й ще краще — розставлені акуратно у спеціально обладнаних скринях чи на поличках, — все, щоб читати, сидячи в туалеті. 

> Клозетові книгозбірні верхівки середнього класу бувають досить-таки претензійними — з книжками та журналами, які, здається, навмисно підібрали, щоб вразити відвідувачів, а не читати у своє задоволення. Часто література там дуже еклектична і така цікава, що гості зачитуються і їх годі докликатися до обіднього столу.

> У нестримному пориві правди я кинулась до кльозету, щоб перевірити, що там у мене зараз до читання «на троні». Я знайшла листи Джейн Остін у паперовій обкладинці та обтріпану копію Times Literary Supplement. О, люди добрі! Якось претензійно! Думаю, зайве казати, що обидві книжки дуже в’їдливі і страшенно кумедні. Мабуть, не треба так безапеляційно судити про чужі «тронні» бібліотеки. Може, вони дійсно люблять читати. Може, хтось справді любить читати в туалеті Габермаса та Дерріду. Забираю свої слова назад.