456. Павло Пігуль «Вбивство на Перунів день»

 Після скандалу із сином київського «князька» слідчого Матвія просять не показуватися в столиці, поки все не вляжеться. Так він і опиняється у забутому богом селі Перунівці — розслідувати вбивство 17-річної Галі. Здавалося б, справа нескладна, в селі 50 осіб і відрізане воно від світу так, що й зв'язок не ловить. Удвох із тутешнім дільничим Санею мали б упоратися. Тільки селяни не дуже хочуть іти на контакт, а тіло дівчини загадково зникає з могили. Що коїться в цьому селі, в якому немає жодної ікони?

Попри доволі похмуру обіцянку текст зовсім нестрашний. Зізнаюсь, я очікувала на атмосферу улюблених японських детективів на кшталт «Випадку в Удзукавамурі», у японців багато про лиховісні загумінкові села. Але оповідь радше розмірена і часто смішна, як канікули у селі, тільки з убивством. У «Мієчці» Кузнєцової героїні втікали на хатку від проблем особистого характеру, а тут герої втікають від перевернутої реальності після служби в АТО. Сані й Матвію приблизно по 30, вони об'єднані спільним бекґраундом і досвідом. Дружба між ними зав'язується легко і наміцно. Їхні діалоги — один із найкращих елементів книжки, а Саніни конопельки на городі стають постійним ґеґом.

Це не перший поліцейський детектив про сучасну Україну, який я читаю, і напрочуд цікаво дивитися, як автори розв'язують питання мовної стилістики. Адже такі «прості пацани» з великого міста не будуть розмовляти літературною мовою. Тому шокання рулить, також є елементи суржику. Як на мене, підхід правильний.

Щодо детективної частини, то фабула загалом вибудувана правильно. Проте місцями дуже бракує розуміння процедури — адже це саме процедурний детектив — через що персонажі можуть видаватися некомпетентними. Процедурний жанр описує роботу певних структур: який протокольний порядок дій, що треба зробити на початку, що можна робити, а що не можна. Частково цей брак згладжується відрізаністю села. Але деталі все ж, якщо буде перевидання, варто було б доточити. Якщо Сані, який просто дільничий, можна спустити деякі речі, то дії і судження Матвія, який мав би працювати саме в криміналістиці, не завжди відповідають процедурі та сучасним знанням.

Що текст ловить — це загальні настрої суспільства. Матвій і Саня можуть пожартувати про «стіну Дурова»; бачила, комусь це не сподобалось, але, як на мене, цілком реалістичний жарт, адже на час подій книжки ВКонтактє ще був модною соцмережею в Україні. Водночас бачимо класичну історію про несправедливість і корупцію, через яку Матвій змушений сидіти в Перунівці. Всі ми читали не одну новину про зґвалтування чи побиття дівчат синками місцевих авторитетів, які своїх діточок красиво відмазували.

Як на дебютний текст вийшло доволі непогано, щиро вболівала за дружбу героїв. Я даю 3/5 за шкалою Goodreads.

***

— Як часто ти їси картоплю?
— Коли не їм гречку.

***

— Це ти на районі так битися навчився?
Саня кивнув.
—Я завжди книжки любив читати. Вдома грошей сильно не було, тому ходив у бібліотеку. Пацани ж у дворі були більше по футболу. Якось перестріли мене й відібрали рюкзак із книжками й новим номером «Класу». Порвали журнал у мене на очах, відпиздили. Наступного разу замість книжок я поклав у рюкзак цеглину.
— Ого, — зітхнув Матвій. — Співчуваю. Таке ні з ким не має траплятися.
— Ага, тому потім був бокс у школі, а з роками я сам на сам розібрався з кожним, хто тоді порвав той «Клас». Вони вже й не пам'ятали, чого я на них так визвірився, а от я прекрасно пам'ятав.