465. Дадзай Осаму «Крах людини»

Я знала, про що ця історія, ще задовго до того, як у мене з'явилася власне книжка. «Ningen Shikkaku» — найпотужніший представник японської еґо-белетристики, сповідальної прози першої половини ХХ століття. Цей формат без прикрас і приховувань говорить про те, що відбувається в голові у людини. І якщо інші тогочасні книжки говорять про самотність та екзистенційну кризу, то Дадзай іде трохи далі. Недарма цей твір такий популярний в ХХІ столітті.

Йодзо боїться людей. Він їх не розуміє, не знає, як поводитися, щоб його прийняли «за свого». Навіть найбанальніше питання про подарунок від батька заводить його у глухий кут, відбирає мову.

Йодзо недарма вживає саме слово «страх». Це не інтровертність і не аутизм. Це переляк перед контактом з іншими людьми навіть у найбанальніших ситуаціях, де не мало би виникати стресу.

У соціумі Йодзо відчуває себе привидом — несправжньою людиною, марою, яка лише імітує людську подобу. І найбільше він боїться, що хтось до нього доторкнеться і зрозуміє, що він абсолютно прозорий.

Він намагається імітувати, вдає із себе блазня, адже якщо ти веселиш людей, то викликаєш в них позитивні емоції, тут неможливо програти. Та всередині Йодзо закритий, розгублений і похмурий, зовсім не той образ, який він виставляє назагал.

На жаль, імітація не перетворюється на реальність навіть на дещицю.

В якийсь момент він починає себе запитувати: «Якщо я не можу відчувати себе людиною, то чи є сенс в моєму існуванні? Навіщо я намагаюсь, якщо в мене не виходить, якщо нічого не міняється?»

Це дуже сумна і дуже страшна історія. Страшна тим, що багато людей в тій чи іншій мірі відчувають себе так само. З точки зору психології, це набір діагнозів на депресивний розлад і соціальну тривожність. З точки зору людини, це похмура реальність, коли ти тебе лякає сама думка про те, що доведеться з кимось говорити, звичайне привітання вганяє в жах. Не в усіх доведено до такої міри, як у Йодзо, але симптоматика присутня. Герой Дадзая вдається до активної саморуйнації, вживає алкоголь, намагається вчинити самогубство, тоді як реакція сучасника більш мовчазна — відмова від розмов, уникання людей, самоізоляція («ви мене не бачите, мене нема»).

Йодзо відчуває сором. Сором через те, що він не здатен стати «людиною». Водночас страх перед людською взаємодією робить з нього егоїста, адже цей страх не дозволяє йому жити «по совісті», як належне, штовхає до емоційної жорстокості та бездіяльності. І зрештою розум підказує йому тільки одне рішення: якщо я не можу жити, як людина, якщо я роблю навколишнім тільки гірше, то краще свою присутність усунути. Йодзо буквально кілька разів тікає. Подекуди така втеча стає спробою самогубства.

Ця книжка може мати для людини, яка таке переживає, як руйнівний, так і терапевтичний ефект. Руйнівний — бо вона не пропонує рішення, Йодзо не «одужує». Терапевтичний — бо може заспокоїти: ось, дивися, ти не один таке відчуваєш, це нормально, ти не фрік.

Хотіла б прокоментувати ще один момент, а саме фразу Йодзо про те, що всі люди нещасливі. Я не думаю, що це треба сприймати за чисту монету. Це сповідь нещасної людини, яка плюскотить руками на воді і намагається не захлинутися остаточно. Його сприйняття викривлене. Так, люди можуть піддаватися довгим періодам похмурості й зневіри. Але це періоди: чорна смуга, біла смуга, сіренька смуга. У Йодзо немає смуг, тільки чорна доріжка — місцями темніша, місцями світліша. І так з дитинства. У тому і річ.

Чи є надія для тисяч таких Йодзо? Напевно, тут тільки психіатрія знає. Але Осаму Дадзай робить дуже важливу річ — він каже відверто, що це проблема і що це не жарти.

Роман частково автобіографічний. Осаму Дадзай зрештою втопився разом із коханкою.

P.S. Не давайте таким людям самим заглиблюватися в християнство, якщо ви не хочете їх добити. Концепція християнського гріха, як і гнівливого бога, сама по собі викликає жах, і якщо не акцентувати на аспекті про любов Христа і прощення, то можна поїхати кукухою і страждати над тим, що є гріхом, як Йодзо. А надто не давайте таким людям інтерпретації християнства/духовності через російських романістів, які виросли в токсичному російському православ'ї і несуть його в маси під виглядом інтелектуальної прози. Це достоту антигуманно.

P.S.S. «Крах людини» — моя найулюбленіша адаптація цієї назви. Дякую Анастасії Скотар за це. Коротко і влучно. (Ningen Shikkaku можна буквально перекласти як «провал як людини»). Українською є також варіанти «Негожий бути людиною» та «Бракована людина». Останній мені подобається найменше, але в самому тексті може звучати окей. (Момент скиглення: Де були всі ці назви, коли мені треба було перекладати «Aoi Bungaku»? Т_Т)