466. Ліна Костенко «Маруся Чурай»

Якщо вам цікава гола оцінка «Марусі Чурай» Ліни Костенко, то нехай буде так:

1 частина – 10/5, матеріал для класики
2 частина — 3/5, красиво, але в нікуди

Середнього тут не виведеш.

7 думок про «Марусю Чурай» Ліни Костенко

Захоплених і розчарованих

Процесуальний детектив

Перша частина роману скидається на повноцінне розслідування: з визначенням складу злочину і слуханням свідків — усе за належними правилами. Процесуальний детектив, окрім поліції, може описувати роботу прокурора, адвоката і суду. 

Війна як досвід, а не як декорації

У школі війна видавалася просто історичним тлом. Зараз же розумієш, що всі персонажі проживають її як досвід — і війна впливає на вчинки, злети й падіння героїв. 

Маруся — донька військового, і вона бере на себе роль увіковічувати пам'ять про воїнів, як хтось увіковічив у пісні і її батька. Хтось має це робити, адже смертей багато, і лише слова можуть зробити людей безсмертними. Можливо, це не те, що видається першочерговим у гонитві виживання, але в перспективі дуже важливе. 

Інший нюанс, який дуже яскраво проговорює у «Саді Гетсиманському» Іван Багряний — є люди непомірно сильні і є люди слабші, яких можна зламати — хай навіть доскіпуваннями матері. Історія зі зрадою Гриця показує, що не всім бути ідеальними героями. Гриць, який пробув на війні і тікає з полону, здається, вже не має сили боротися далі. Він не такий, як Марусин батько, з непохитним стрижнем усередині, — і зрештою вона це усвідомлює. Тому їхнє кохання неможливе.

Цікаве тут і зауваження Бобренчихи, що іншим часом Гриць ніколи б не мав шансу засватати багату дівку. Але тоді, коли чоловіків обмаль, бо вони загинули, він стає дуже вигідною партією.

Ну, а про апокаліптичні сцени, описані в прощі, і говорити зайве. 

Цікаво тут домальовується і дід Галерник в облозі Полтави: він не бажає покидати дім заради безпеки перед приходом ворожих військ. Його слова співзвучні з тими, які ми чули від старших родичів і в численних інтерв'ю про те, чому старші люди не покидають прифронтові зони.

Побут проти ідеалів

Цю тему люблять обговорювати в українській літературі — і це я вважаю набагато здоровішим підходом до питань шлюбу, аніж розсмиканий токсичний висновок толстого, що всі подружжя по-своєму нещасливі (так і знайте, що я агресивно вважаю ту людину, яка назвала «Анну Кареніну» феміністичним романом, абсолютно пришелепкуватою).

Кілька таких творів через кому: Марко Вовчок «Дяк», Леся Українка «Лісова пісня», частково «Тіні забутих предків» Коцюбинського.

У «Марусі Чурай» ми бачимо класичне протиставлення різних світоглядів, які будуть робити принаймні одного з пари нещасливим. Маруся підсумовує це так:

Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі. 

Зазначте, тут немає звинувачень когось чи чогось. Трагедія полягає в тому, що Гриць і Маруся мали дуже різні погляди на сім'ю ще з прикладів  своїх батьків. І хоча це не є остаточним визначником — наприклад, у «Гордості й упередженні» Елізабет навпаки прагне шлюбу, несхожого на шлюб її батьків — але це не історія Гриця. Хоча материні доскіпки його дратують і він вважає їх надмірними, він все одно цінує матеріальний бік більше, ніж стосунки з Марусею. У його розумінні спершу певний рівень комфорту, а тільки потім шлюб, а в Марусі пріоритети зворотні — якщо шлюб буде із коханим, то комфорт наживеться. Золотої середини тут так і не виходить, а Маруся надто принципова для того, щоб притиснути Гриця до вінця.

Нещасний випадок чи ненавмисне вбивство

Найцікавіший момент із судом — це додумування того, як же насправді отруївся Гриць. Навіть оповідь самої Марусі не до кінця чітка. Він ухопив саме те зілля (воно стояло біля нього? було на видноті?) і пив повільними ковтками. Чому Маруся його не спинила?

1) вона не бачила, що Гриць вхопив отруту, бо якраз стояла біля дверей, щоб його вигнати, а коли озирнулась, то він уже почав пити — і було запізно, бо отрута миттєва

2) вона спершу не зрозуміла, що він узяв отруту, бо це було вночі, і тільки згодом вона втямила, але було запізно

3) вона дозволила йому випити отруту, хоча могла б зупинити; на мить її опанувала помста —  і саме тому вона не виправдовується і приймає страту, вважає себе вбивцею

4) «повільні ковтки» — це просто поетичний прийом, насправді все відбувалось дуже швидко, особливо якщо зважити на те, що він тоді був п'яний, а алкоголь сушить, тому він вижлуктав першу-ліпшу рідину, а Маруся не встигла зреагувати, і перед її очима трагедія розгорталась, наче у вповільненій зйомці. 

І власне, чому Гриць взагалі мав доступ до отрути? Адже, нагадаю, вона стояла в хаті, в якій Маруся жила з матір'ю — і та не могла б не помітити. 

Текст радше натякає на варіант 1) або 4) — Маруся просто заціпеніла, але й прямо про це не говорить.

Інтуїтивне розуміння християнства

Інтуїтивне не завжди доречне. У межах власних пошуків можна відчувати віру як хочеш, можливо, також впливало, що авторка жила в епоху наукового атеїзму. Але попри те, що Ліна Костенко багато говорить про християнство, цитує Біблійні мотиви, з певних моментів стає очевидно, що це саме її інтерпретація, дещо далека від того, як би його сприймала міфічна Маруся. 

Поясню. Концепція гріха, окрім власне зради, тут згадується лише в одному моменті – стосовно смерті Гриця. Маруся 100% відчуває себе винною, як і відчуває винною за те, що довела матір до смерті. Зрештою вона йде на прощу замолити це все.

Але чомусь всі ігнорують слона в кімнаті.

Самогубство – це у рамках християнства великий гріх. Настільки, що самогубців відмовляються відспівувати і ховати на кладовищах. Маруся, з її ж слів, замислила самогубство, але грішна суть такої дії чомусь її не хвилює навіть на секунду. Ба більше, ще на початку один зі свідків згадує, що Маруся ніби як хотіла втопитися. Реакція на це присутніх-християн? Нуль. У чому взагалі тоді сенс розпинатися тут про грішність?

У розділі про прощу є ще красивий, але популістський момент у найкращих традиціях гарячих гасел. Маруся з дяком нарікають, мовляв, чому святими визнано оцих монахів, які просідали штани, займалися фігнею, а не наших лицарів, які кладуть життя на полі бою, і мучеників, які померли при дорозі. Пробачте, я теж не фан оцієї некромантської ритуалістики з мощами і цілуванням чудотворних ікон, які щось там зцілюють, але ну правда, цей епізод — суцільний фарс. Логіка  канонізації працює не так, як і логіка, до кого і чому віряни ходять молитися. Це не те що «блюзнірство» , це просто треш. Навіть заради метафоричності.

Популізм прощі

Продовжуючи про популізм у розділі про прощу в «Марусі Чурай», маю виділити ще один момент. Хоча дяк тут несподівано позитивний персонаж і дуже мені (і не лише мені) симпатичний, він висловлює ще одну думку, гідну «народної аналітики» з фейсбуку чи тредсу. Отже, він ремствує, що ті, хто має змогу писати «велику книгу українського народу», або продажні, або пишуть не про те, а от він, мандрівний дяк, який узрів правду життя, написав щось геніальне, але торбу з рукописом вкрали, і він більше не зможе так повторити — і взагалі, занадто для цього старий. А українству треба щось гучне, як у греків чи римлян, та, о горе, не народився ще такий автор — і коли він з'явиться, незрозуміло.

Вибачте за радикально некомпліментарне порівняння, але он Арестович теж казав щось подібне, мовляв, українська література занадто маленька через відсутність гідних текстів. І якщо Арестович просто фігляр, то прості люди (тм), які поділяють таку думку, абсолютно щирі. Тому Арестович на маси і заходив, як благодатний дощ на суху землю.

Зараз ми бачимо, що за великою літературою насправді стоїть велика держава. Саме тому більшість «великих» літератур імперські. Мені тут більше імпонує думка Забужко, що найкращий промоутер української літератури закордоном – ЗСУ.

Навіть найгеніальніший текст не має шансу стати епохальним, якщо його масово не обговорюватимуть і не просуватимуть. Тому примарні ненаписані тексти — це останнє, чим має перейматися дяк. Я розумію, що така розпачлива думка могла цілком бути справедливою в часи, коли «Маруся Чурай» писалася — багато текстів були цензуровані, заборонені й забуті чи просто неопубліковані суто для самозбереження. А якщо воно постійно перед очима, як славетний Шекспір, не маячить, то його все одно що нема. Хоча знову ж таки, доступ до Шевченка наче був... Хоча і його цензурували. Одним словом, дивно вкладати таку зрадовсюдщину у вуста героя, який, хоч і живе за Хмельниччини, говорить про сьогодення.

Поганий фінал перекреслює амбіційність

З тих слів дяка про великий твір починає закрадатися думка, що «Маруся Чурай» і є претензією на це звання. Те, що роман потрапив до шкільної програми і звідти досі не випав, уже засвідчує його масштабний вплив (хоча на клубі багато людей зізналися, що в школі твір пройшов повз них).

Але ж фінал! Ну як так можна було! Ти чи вже добий героїню, чи дай їй переродитися, але не залишай її в підвішеному стані! Моє припущення, що якби «Маруся Чурай» писалася в перші роки Незалежності, завершення було б зовсім іншим. Але в чинній версії текст подає читачу зовсім невтішні сигнали — і я не розумію, навіщо.

Маруся Чурай — це не просто пісня, це національна пам'ять, це та, хто зберігає пам'ять, увіковічнює її в слові. Річ тут не в тому, що написані пісні уже пішли в народ, мовляв, вона свою функцію виконала, ні. Зараз ми знову і знову говоримо про те, як шкодило українській культурі переривання передачі не просто текстів, а й досвіду, ця вічно обірвана тяглість. Люди, які могли навчити, надихнути, вмирали як фізично й духовно, так і через забування.

У фіналі твору Маруся Чурай — це визначна майстриня, яка не передала свій досвід. Вона не має учнів, вона не записала щоденника, не склала автобіографії з процесом міркування і цінностями, які їй важливі, вона ні з ким не листується, вона не має дітей чи навіть похресників. У неї відібрано голос, вона більше не складе пісні і не заспіває.

Окей, якщо вже так трагічно повернулася доля, то хто замінить її в цій ролі?
А ніхто.
Принаймні текст нічого про це не каже.

Так, Маруся ще жива, але як словотворчиня вона вже мертва.

Вона житиме в тому, що вже написала, але світ, ба більше, війна іде далі. Ще нічого не скінчилося. Хто складе пісню про наступні повороти історії замість неї? Хто перейме цей досвід?

Бо навіть дівчата, яких вона чує, співають пісню «Ой не ходи, Грицю» — пісню не свого авторства, а ніби як авторства Марусі)))

Одним словом, для мене це дуже песимістичний фінал, який, можливо, мав би більший сенс, якби все скінчилося на помилуванні і не було б перед тим розділів про прощу і облогу Полтави. Ось так одним махом урізається амбіційність.

P.S. Нам потрібен фанфік, в якому Маруся приймає пропозицію Івана. Можна як просто альтернативний фінал, а можна і як цілий сиквел про переродження Марусі, який відповідає на питання «як жити далі».

***

Хвилинка гумору