467. Віра Курико «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька»

 «...ми любимо нових людей у нашому житті саме за те, що вони ще нічого не знають про нас і нічого про нас від нас не чули».

Книжка, яка мені сподобалась ще з самого анонсу. І я мала рацію! В3

Летицію де тільки не зустрінеш. У Чернігові, в Ужгороді і, звісно ж, в поминальному кафе на трасі Київ-Чернігів. Вона любить поезію, закохуватися та сплітати історії про свого батька, в яких більше правди, ніж здається на перший погляд. Навіть якщо в одній із них він перетворився на качку.

«Вона не вважала його вірші добрими, але він подобався їй як чоловік, а так чоловіки й стають улюбленими поетами».

А коханці... Вони, може, й були, може, не в такій послідовності чи не точно такими, якими їх малює Летиція. Головне — усі вони намагалися зрозуміти, чого ж хоче ця дівчина, але майже нікому не вдалося.

— Тобто він ще воює?
— Ні, він повертається.

Це трохи абсурдна, кумедна й водночас зворушлива оповідь про дівчину, яка намагається знайти свого батька і себе в новому світі. Світі, в якому молодість минає на тлі війни — далекої, але такої, що вже торкнулася невидною рукою.

Читати, щоб посміятися. Читати, щоб підкреслити влучні цитати й обговорити класні моменти з подругами. Читати, щоб впізнати рідні місця та розгадати ім'я поета, якого так любить Летиція. Читати, щоб перевідчути приховану розгубленість. І зрештою читати, щоб разом із Летицією зрозуміти (або ні), про що ж була ця частина її життя.

Спробую також визначити жанр — цілюща література (healing fiction).

«Я вже знала, що наша сім'я здатна жити лише від війни до війни. Бачте, нас учать шити, водити машину, ми маємо пам'ятати табличку множення і як накласти шину, але ніхто не вчить нас стійко стояти тоді, коли навколо полум'я і тобі так боляче, ніби тим вістрям прошили тебе».