469. Мері Енн Шеффер, Енні Берровз «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння»

+Епістолярний роман — це любов
+Люди в жахливій ситуації рятують менталку обговоренням книжок
+Багато згадок письменників і ледь не обірвана дружба через Марка Аврелія
+Дуже милі й приємні персонажі
- Але інколи занадто співчутливі до окупантів

Перший рік після Другої світової (несподівано, так?!). Популярна англійська письменниця Джулієт, яка під час війни писала новинну колонку з гумором, випадково починає листуватися з жителями острова Ґернсі.

Виявляється, у них є затишний книжковий клуб. Але є один нюанс: він з'явився під час німецької окупації.

Якщо ви не знали, що хоч Ґернсі і належить до володінь британської корони, географічно він ближче до Франції, і з Британії туди можна за кілька годин дістатися поромом. Ну, або літаком. Хоча після закінчення Другої світової з авіасполученням було складно...

Я досить скептично поставилася до ідеї, що за цю тему взялася саме американська письменниця, але насправді вийшло напрочуд мило і було видно, що вона працювала з матеріалом. Читаєш деякі спогади і тебе проймає щем: так війна для цивільних і відчувається.

Попри складне становище люди воліли об'єднуватися і рятувати менталочку книжками, навіть якщо вони до того взагалі не читали. Хтось навіть почав читати вірші, щоб вразити кохану жінку )))

Майже всі жителі Ґернсі, з якими знайомиться Джулієт, чудові й неординарні. Чи то Ізола з козою, чи то надійний мовчазний Довсі, чи то цікава мала Кіт, яку виховують всім селом. Але є ще одна героїня, яка у всіх на вустах, але яка не присутня фізично — і це Елізабет. Її сміливість та відчуття справедливості зібрали цей клуб докупи й допомогли багатьом людям.

Роман написаний у вигляді листів, і я таке дуже люблю. Мене не плутає 20 персонажів, які чергуються туди-сюди. Листування між Джулієт і її редактором Сідні особливо класне! А за любовну лінію між Джулієт та Довсі вболівала від самої появи натяку на неї.

Одним словом, попри те, що ця історія не відчувається, як британська, а написана цілком у стилі американського сторітелінгу, я була готова поставити їй 4/5 за загальну хорошість.

Але скинула до трійки.

Не лише за технічні непорозуміння, яким чином між Ґернсі та Лондоном так швидко літають листи ("приїду післязавтра" — серйозно? хто так пише про своє прибуття?) та чому це Ізола ніколи не чула про Джейн Остін (Джейн Остін щонайменше неодноразово ставили на радіо від самої появи ВВС). Це ще можна було пробачити.

Але навіщо там була потрібна любовна лінія з хорошим німцем. Алло! Взагалі морально дивна річ.

Ну ок це, західняки повернуті на закоханості між двома таборами. Але це нерозуміння виказується також загальною відсутністю зловтіхи чисто у всіх персонажів — і це ще більш нереалістично, ніж супершвидкі листи. Треба розуміти, що персонажі то тут, то там згадують, як німці завдавали їм кривди. Але при цьому одразу розтають перед тим хорошим офіцером Елізабет і навіть жаліють "хлопчиків", коли дізнаються, що Німеччину будуть бомбити. Це після того, як ті самі німці жахнули 30 мирних цивілів включно з дітьми. Жоден!!! Жоден не написав: "Так їм і треба було". * нецензурна лексика *

У підсумку: книжка класна, смішна і добра, але є нюанси.