470. Вільям Сомерсет Моем «Розмальована вуаль»

Дружина зраджує чоловіку, і той дізнається про зраду. Вони разом їдуть в центр епідемії холери, граючись зі своїм життям. Усі глибоко страждають — крім коханця. У кінці хтось очікувано помирає.

Гарненька весела Кітті приїхала до Гонконгу — британської колонії — разом із чоловіком Волтером, за професією мікробіологом, і тут же закохалася в Чарлі Таунсенда, заступника губернатора. Чарлі, на відміну від мовчазного стриманого Волтера, приязний, яскравий, смішний, харизматичний — і Кітті не соромиться завести з ним інтрижку. Вона певна, що це велике кохання, і те, що вони офіційно будуть разом — лише питання часу.

Однак Волтер, зловивши їх на гарячому, ставить дружині ультиматум: або він розпочинає процес розлучення із вказанням особи коханця, або вона їде з ним допомагати в містечко, де лютує холера. Звісно, він згоден дати розлучення тихо, але тільки якщо Чарлі розлучиться зі своєю дружиною і швидко одружиться з Кітті.

Чого Чарлі, що не дивно, ніколи не збирався робити.

Тож розчарована Кітті їде в центр епідемії, чудово розуміючи, що Волтер хоче погубити і себе, і її. Але там їй дається шанс усвідомити колишню дурість та вирости над своїм егоїзмом.

Роман читається швидко: я прочитала за день, хоча за бажання можна було розтягнути на два. 

Чи був він суперцікавий? Не на мій смак.

Якщо міряти пірнаннями в людську психологію/душу, то в цьому плані з читання на клуб «Три любові» Кроніна сподобалися мені набагато більше. Отам героїня Люсі бісила добряче, отам автор розкрив її наповну. 

Кітті ж егоїстична, і те, що вона чесно це визнає — її плюс і плюс книжки. Зокрема, цікаво читати, як вона з огидою дивиться на китайських дівчаток, за якими потім починає доглядати, і як змінюється її розуміння про світ.

Волтер — персонаж, якого ми намагаємося зрозуміти разом із героїнею. Там все дуже драматично: і "Я більше зневажаю себе, ніж тебе", і цитати про те, що помер пес, який укусив чоловіка, а не чоловік.

У портретах персонажів автор передав усе, що він про них хотів сказати.

Але я залишилась із відчуттям, що прочитала побутову мелодраму — гарно написану, та все ж. Уся ця ситуація не перетворилась на щось грандіозно-фундаментальне, що варто сказати про людську природу, хоч хороші моменти там і були.

Те, що дія відбувається в колоніальному Гонконзі, заслуговує на окрему зірочку з коментарем "еееееем", докидання міркувань про дао як елементу "східної мудрості" викликало лише фейспалм.

Підсумок: не вражена, швидко забуду.